РОЗДІЛ 6. ТІНІ, ЩО ДИВЛЯТЬСЯ У ВІДПОВІДЬ

Ніч після битви була надто тихою — тривожно, підозріло тихою. Айлендор зазвичай жив навіть у темряві: шелестом кристальних листків, шепотом коріння, світлом дрібних істот, що мерехтіли між гіллям. Але тепер усе завмерло.

Мілена сиділа біля згаслого вогню й дивилась на свої руки. На долонях лишилися темні плями — не кров, не бруд, а слід магії, яка вихлюпнулася з неї під час бою. Вона торкнулася свого зап'ястя, і по шкірі пробігли крихітні іскри.

— Ти знову думаєш про це, — сказала Ліра, опускаючись поруч.

Її дружній голос завжди нагадував теплий струмок серед зимового лісу.

— Я… не впевнена, що контролюю те, що всередині, — прошепотіла Мілена.

— Магія завжди сильніша першого разу. А ти ще й не з цього світу — природно, що вона шукає свій шлях.

Мілена кивнула, але занепокоєння не зникло. Ліра обережно торкнулася її плеча.

— Якщо тобі страшно — я поруч. Каллен поруч. Навіть Арден… ну… він поруч по-своєму.

На ім’я Ардена Мілена відчула глухе тепло десь у грудях. І таємний холод одночасно.

Арден з’явився із темряви так тихо, ніби був частиною ночі.

— Ви повинні відпочити, — сказав він. — Тінароджені не повернуться поки світанок.

Ліра підвела брову: — Проте щось інше може.

Арден кинув на неї погляд — не ворожий, але обережний. Він завжди так дивився на Ліру, ніби вона знала щось, чого не мала знати.

— Мілено, мені треба з тобою поговорити, — сказав він.

Ліра підморгнула і відступила.

Мілена підвелася, серце прискорило хід. Вона йому вдячна. Вона боїться. І… вона не може пояснити, чому хоче, щоб він стояв ближче.

Він відвів її на край табору, де тіні від дерев складалися у дивні візерунки.

— Після битви, — почав він, — ти проявила силу, якої не повинно бути в людині з іншого світу.

Вона опустила очі. — Мені шкода…

— Не смій вибачатися. Ти врятувала всіх.

Його голос був різким, але це не була злість. То були стримані емоції, які він не дозволяв собі називати.

— Проте, — він продовжив, — ця магія… вона пов’язана з Місяцем Айлендору. І це робить тебе вразливою.

— Чому? — Мілена підняла погляд.

Арден наблизився. Надто близько.

— Бо Місяць дивиться на тебе у відповідь. І він… зацікавився.

Холод пробіг по її спині.

— Місяць? Може… це метафора?

— Ні. — Він торкнувся її руки. — І я цього боюся.

Слова були тихі, але щирі. Мілена завмерла. Арден… боїться? За неї?

Їхні пальці ледь торкнулися — і в ту ж мить земля під ногами здригнулася.

Світло вибухнуло десь у лісі. Жорстке, біле, неначе розірване полум’я.

Каллен вискочив із тіні разом зі стражами.

— Це далеко? — крикнув він.

— Занадто близько, — відповів Арден.

Мілена відчула, як щось тягне її всередині грудей — поклик, не схожий ні на біль, ні на страх, ні на магію.

— Що це? — прошепотіла вона.

Арден глянув на неї. — Це той, хто почув твою силу. Хтось, хто не повинен.

Каллен став поруч із нею. Його магія була теплою, золотистою. Вона огортала її, як ковдра.

— Не слухай його, — сказав він. — Ми тебе захистимо.

Арден різко повернувся до Каллена. — Їй треба знати правду.

— Її треба вберегти! — Каллен зробив крок уперед.

Напруга між ними була електричною. Світло й тінь. Сонце й ніч.

І Мілена — між ними.

— Досить! — крикнула вона.

Магія вибухнула з її голосом, змусивши повітря затремтіти.

Двоє чоловіків замовкли.

З темряви, де спалахнуло світло, з’явилася постать.

Висока. Струнка. Оточена сяйвом, яке не було ані добрим, ані злим.

— Тож це ти, — пролунав голос, тихий, але такий глибокий, що здавалось, він належить самому небу. — Та, хто зірвав завісу.

Мілена відступила на крок. Каллен підійшов ближче, готовий до бою. Арден напружив меч.

— Хто ти? — спитала вона.

Постать нахилила голову.

— Я — той, кого Айлендор забув. Той, кого Місяць хоче повернути. Він упер очі у Мілену. — І ти… станеш моїм ключем.

Мілена відчула, як ліс затамував подих.

І вперше вона зрозуміла.

Її сила — це не благословення.

Це запрошення.