РОЗДІЛ 5. ПЕРША БИТВА

Ніч у Айлендорі дихала тривогою — такою глибокою, що в повітрі не вистачало кисню. Хоч ліс здавався сплячим, його тіні ворушилися, ніби попереджали про те, що насувається. Небо напружено мерехтіло, Місяць світив хворобливим білим світлом, від якого мороз пробігав по шкірі.

Мілена сиділа біля вогню разом з Лірою, Калленом і кількома стражами. Арден патрулював периметр — невидимий у темряві, як тінь, що сама народжена ніччю. Мілена намагалася заспокоїти думки, але щось всередині стискалося — наче перед бурею.

— Айлендор неспокійний сьогодні, — прошепотіла Ліра, вдивляючись у дерева. — Дерева шепочуть? — тихо спитала Мілена. — Вони кричать.

Тріск у глибині лісу змусив усіх підвести голови.

Потім — другий.

І третій.

Темрява ніби рухалась. Гойдалася. Зміїлася між стовбурами.

Каллен підняв руку, і тепле світло зібралося в його долоні. — Приготуйтесь, — сказав він. Його голос був тихим, але впевненим.

Вогонь раптом згас.

Ліс затамував подих.

І темрява вибухнула.

Перша істота вирвалася з чорноти так різко, що Мілена встигла побачити лише розірвані тіні та зелені очі, що блищали як провалля. Тінароджені. Створіння, які не повинні були існувати. Чиї тіла складалися з напівматеріальної темряви, а роти нагадували розтрощені пащі.

Вони кинулися на табір хвилею.

— До зброї! — закричав один зі стражів.

Арден був першим, хто вступив у бій — з’явився немов із повітря. Його меч світився холодним, майже чорним сяйвом. Він перерізав тінь, і та зникла з шипінням.

Каллен вистрілив промінь золотого світла, який перетворив землю перед ним на сліпучий бар’єр.

— Мілено, сюди! — він прикрив її, але друга істота вже стрибала збоку.

Мілена кинулася вбік, відчуваючи, як серце зривається з місця. Магія під шкірою завихрилася, гаряча, як розпечений метал.

— Дихай! — крикнула Ліра, створюючи навколо них захисний купол. — Я намагаюсь! — але голос її тремтів.

Істоти з усіх боків. Крики. Кров. Зелений світ їхніх очей.

Звук удару позаду.

Щось чорне стрибнуло просто на Мілену.

Вона підняла руки інстинктивно.

Світло вибухнуло.

Воно вирвалося з її пальців, грудей, самої шкіри — дике, грубе, неслухняне. Хвиля світла пройшла крізь істоту, розірвавши її на шматки з оглушливим шипінням.

Мілена відскочила назад, задихаючись. — Я… я не хотіла… — шепотіла вона, не вірячи в те, що зробила.

Але друга істота вже наближалася. Третя. Шоста.

Ліра кричала її ім’я, Каллен кидався вперед, Арден рубав тіні — але темрява була всюди.

Мілена більше не думала. Вона просто діяла.

Магія проривалася з неї потоками. Біле світло розтинало темряву, змішувалося з чорними спалахами Ардена і золотими хвилями Каллена. Земля під ногами кипіла від енергії.

Її руки палали. Очі сльозилися. Дихання рвалося.

Вона билася, билася, билася — кожен рух був інстинктом виживання.

Одна істота впала. Друга розчинилася. Третя стислася клубком тіней і зникла під її магією.

А потім — тиша.

Така глибока, що здавалося, вона розколе небо.

Мілена стояла, похитуючись. Її руки були забруднені чорною кров’ю тінароджених. На щоках блищали сльози, яких вона не помічала.

— Це… я зробила це… — прошепотіла вона.

Арден з’явився поруч раптово, як удар блискавки. Він схопив її за плечі так різко, що вона зойкнула.

— Ти поранена? Відповідай! — його голос був низьким і напруженим.

— Ні… я… — вона ковтала повітря. — Я вбила їх… усіх… Я не контролювала…

Він притиснув її до себе, різко, майже боляче.

Мілена застигла — але його обійми були не жорстокістю. Це був страх. Справжній.

— Ти жива, — прошепотів він крізь зуби. — Ти жива…

Вона відчула, як тремтять його руки. Він, Арден — людина, яка не боялася нічого.

— Тобі не можна так ризикувати, — його голос став хрипким. — Не з твоєю магією. Не в цьому лісі. Не так.

Їхні лоби торкнулися.

Вона відчула його подих. Його тепло. Його нічну магію, що обплітала її, як тінь, яка хоче захистити.

— Ти не повинен… такого робити… — проскиглила вона.

— Я знаю, — Арден заплющив очі. — Але коли ти кричала… я відчув, що втрачаю щось… що не маю права втрачати.

Світ навколо розтанув.

Лише він. Лише тиша між двома серцями, що билися надто швидко.

— Арден… — її голос зламався.

Він підняв її обличчя за підборіддя. — Я ніколи не дозволю темряві торкнутися тебе. Ніколи.

Каллен виринув із темряви.

— Відступіть від неї, — його голос був тихим, але в ньому горіло сонце.

І в ту мить Мілена зрозуміла:

Після цієї ночі повернення не буде.

Бо перша битва змінила не тільки їхній світ.

Вона змінила їх самих.