РОЗДІЛ 4. КАЛЛЕН

Коли Мілена втрачала контроль над магією, Каллен врятував її. Його руки були теплими, голос — заспокійливим. Він був сонцем у темному світі, де Арден — ніч.

Вона стояла серед лісової галявини, і магія виривалася з неї некерованими хвилями. Повітря тремтіло, ніби готове розколотися. Крони дерев згиналися, а світляні істоти розсіялися в паніці.

— Мілено, дивись на мене, — голос Каллена пробивався крізь хаос, м’який, але твердий у своїй рішучості.

Та вона вже не чула слів — тільки рев енергії у власній крові. Все довкола зливалося у білий спалах.

І тоді сильні руки замкнулися на її зап’ястках. Тепло, майже гаряче, прокотилося по нервових закінченнях, стишуючи бурю в грудях.

— Дихай. Разом із мною, — прошепотів Каллен.

Він наблизився так близько, що її шкіра відчувала кожен подих. Його магія, світла й тепла, впліталася в її дикі потоки, заспокоюючи, наче ковдра після ночі кошмарів.

Мілена вдихнула. Раз. Другий. І світ поступово став чіткішим.

Каллен тримав її, поки коліна не підкосилися, і він м’яко посадив її на землю.

— Я ж казав, що не дам тобі згоріти, — він усміхнувся, але в його очах світився страх, справжній.

Вона зніяковіла, відчувши, що притиснута до нього сильніше, ніж слід.

— Вибач… я… не могла зупинитися.

— Це не твоя провина. Магія Айлендору дика, а ти… інша. Особлива.

Він торкнувся її щоки — обережно, ніби боявся нашкодити. І в ту мить Мілена відчула, що тепло його рук пробирається глибше, ніж магія. Вона тремтіла не від страху — від того, як дивився на неї Каллен. Наче вона була єдиним світлом у його житті.

— Коли ти поруч, — він прошепотів, — мені легше. Світ стає… теплішим.

Десь далеко почувся крик нічних птахів. Ліс стишився, неначе спостерігав.

— Чому ти це робиш? — запитала вона. — Чому кожного разу кидаєшся на допомогу?

Каллен на мить замовк. Потім легенько торкнувся її руки.

— Бо я знаю, як це — бути загубленим у темряві. І я не хочу, щоб ти йшла туди одна.

Їхні погляди змикалися, і світ перестав існувати. Лише його теплі пальці на її шкірі, тільки їхній подих, тільки мить, яка могла стати чимось більшим.

Але раптом у глибині лісу пролунало потріскування.

Каллен шарпнувся, різко змінившись. Тепло погасло, поступившись настороженості.

— Арден, — прошепотіла Мілена, відчувши знайому тінь у повітрі.

Каллен підвівся першим, прикривши її собою. В його очах уже не було ніжності — лише бажання захистити.

— Залишайся позаду, — наказав він.

І Мілена зрозуміла: світло і ніч неминуче зійдуться. А вона стоїть між ними.