РОЗДІЛ 2. АРХОНТ

Тиша стояла між ними, як невидима стіна. Арден ішов попереду, його плащ розвівався, поглинаючи місячне світло. Мілена ступала позаду, намагаючись не відставати. Ліс здавався нескінченним — темним, злегка світлим від люмінесцентного моху, який пульсував, немов живий.

— Куди ми йдемо? — запитала вона, обережно обходячи калюжу, що відбивала місяць потрісканим світлом.

— До Цитаделі Архонтів, — коротко відповів він, не обертаючись. — Там безпечніше. Поки що.

— Безпечніше? Це так називається, коли тебе ледь не вбивають на вході в ліс?

Арден злегка повернув голову, і Мілена вперше побачила його обличчя при повному місячному сяйві. Високі вилиці, глибокі срібні очі, що світилися власним світлом. Він був вродливим у той холодний, відсторонений спосіб, коли краса лякає.

— Ти могла б уже не бути живою, — сказав він. — Я врятував тебе. Не плутай це з дружелюбністю.

— О, повір, я не плутаю, — з сарказмом кинула Мілена.

Він ледве помітно посміхнувся — швидше тінню, ніж щирістю.

Їх шлях пролягав через Долину Сутінку. Повітря тут було густе, наче наповнене старими спогадами. Мілена відчувала кожен шепіт, кожен рух тіней. Ліс ніби стежив за нею. Здавалося, навіть зірки не наважуються заглядати сюди.

— Ти боїшся? — раптом спитав Арден, не озираючись.

— Я… — вона вдихнула глибше. — Я не розумію, що зі мною відбувається. Я не знаю, чому з моїх рук виривається світло. Я навіть не знаю, чи сон це, чи ні.

— Сон не може боліти, — відповів він спокійно. — І не залишає слідів.

Він показав на її долоні. Там залишилися тонкі, майже невидимі лінії — наче обпалені золотою жарою.

— Це від магії? — прошепотіла.

— Від твоєї сутності. Вона відгукується на цей світ. І світ відповідає.

Її серце закалатало. — То я… частина цього світу?

— Ні, — твердо сказав Арден. — І саме тому ти небезпечна.

Їх погляди зустрілися. Між ними знову пробігло сяйво — не магічне, а живе, людське. Воно тривало лише мить, але змусило обох відвести очі.

Коли вони нарешті вийшли з лісу, перед ними відкрився краєвид, що перехоплював подих. Удалині височіла Цитадель — чорні башти, обвиті місячним сяйвом, а над ними — Місяць, такий близький, що здавалось, до нього можна дотягнутися рукою.

— Це і є твій дім? — тихо спитала Мілена.

— Це — в’язниця для тих, хто не має права забувати. — Арден говорив тихо, але в його голосі бриніло щось глибше — біль, якого він не дозволяв собі відчувати.

Вона хотіла спитати більше, але раптом із небес зірвалася блискавка — біла, мов ніж. Земля під ногами здригнулася. Арден миттєво штовхнув Мілену на землю, прикривши собою.

Болісне світло різало очі. Навколо них у повітрі виникли силуети — темні, з мерехтливими контурами. Тварюки Сутінку. Вони прийшли за нею.

— Тримайся за мене, — прошепотів Арден і стиснув її руку.

Його меч спалахнув блакитним вогнем, а її долоня — золотим. Коли їхні пальці з’єдналися, навколо утворився купол світла, який розсік тьму. Сутінкові істоти завили і розсипались попелом.

Коли все стихло, Мілена відчула, як його рука все ще тримає її. Надто довго.

Він відступив першим.

— Нікому не кажи, що ти це бачила, — сказав він. — І що відчула.

— А якщо скажу? — усміхнулася вона крізь втому.

— Тоді я буду змушений тебе захищати… навіть від себе.

Його слова були загрозою. Але в його погляді було щось інше. Те, чого він боявся навіть більше, ніж темряви.

Мілена вперше зрозуміла — за холодом і мечем ховається чоловік, який колись знав, що таке любов. І забув, бо так було легше.

Їх шлях до Цитаделі тільки починався, але доля вже сплела їхні нитки. І відтепер розірвати їх було неможливо.