РОЗДІЛ 1. ПАДІННЯ

Дощ був холодним, мов попередження. Краплі били в лице, змішувалися зі сльозами, яких вона навіть не помічала. Мілена йшла міською вулицею, коли відчула, як світ раптом і різко… зупинився.

Місяць над нею змінився за одну мить — став різким, майже боляче білим. Його світло було не природним, не земним. Воно рвало темряву на шматки, наче хтось відкрив інший світ прямо над її головою.

Повітря стало щільним, важким, як туман зі свинцю. Мілена вдихнула — і відчула, як щось торкається її грудей із середини, пробуджуючи тепло, якого вона ніколи не знала. Земля під ногами захиталася.

Вона зробила крок — і полетіла.

Світ зник.

Залишився тільки крик, який так і не вирвався з її горла. Безмежність. Порожнеча. А потім — удар.

Вона не відчула болю. Спершу.

Вітер різав, як ножами. Вона падала крізь небо, що не належало Землі. Тут Місяць був іншим: великим, потрісканим, немов його колись розбили і знову склеїли. Його світло билося в такт її серцю.

Це не мій світ… — промайнуло в голові.

Гілки вдарили в тіло, коли вона проривалася крізь лісову крону. Повітря вибило з легень. Земля зустріла її жорстко, але Мілена ще дихала.

Довкола був ліс. Темний, живий, з гілками, що рухались, ніби мали власну волю. Мох світився блакитним — м’яко, заспокійливо, але водночас загрозливо.

— Де… я?.. — видихнула вона.

Звуки лісу були чужими. Слух ловив шелест, який не належав жодному знайомому їй створінню. Повітря пахло холодною магією.

І тоді вона почула кроки.

Тихі. Обережні. Але впевнені.

Із тіней вийшов чоловік. Високий, темноволосий, з мечем, який блиснув сріблом навіть у ледь помітному світлі.

Його рука рухалася плавно й невблаганно — клинок зупинився біля її горла.

Мілена затамувала подих. Він був небезпечним — навіть сліпий це б зрозумів.

— Ти хто? — його голос був низьким, хрипким. — І як потрапила сюди?

Вона відкрила рота, щоб відповісти, але повітря знову здригнулося. З-під її шкіри вирвалося золоте сяйво — спалахнувши так яскраво, що чоловік інстинктивно відступив.

Його очі — срібні, холодні, як лід під місяцем — розширилися.

— Магія світла… — прошепотів він. — Але це неможливо.

Золоті нитки тремтіли на її долонях, виривалися самі собою. Вона не знала, як їх зупинити.

— Я… я не знаю, що відбувається! — вигукнула.

— Тихо! — він схопив її за зап’ястя. — Припини це, ти збурюєш ліс!

— Я не можу!

Їх оточили звуки. Шепіт. Тріск. Сутності в тіні оживали.

Чоловік — Арден, хоч Мілена ще не знала цього імені — різко рвонув її до себе, притискаючи до грудей.

— Якщо ти приведеш сюди тварюк Сутінку, нам обом буде кінець!

Його тепло відчувалося крізь одяг, але серце Мілени билося так швидко, що вона ледь не втратила свідомість.

— Дихай, — прошепотів він. — Просто дихай.

І вперше вона відчула в його голосі не загрозу. А турботу.

Повільно, дуже повільно золоте сяйво почало згасати.

Арден відсторонився, але не відпустив її повністю.

— Підеш зі мною. Інакше не виживеш.

— Я не знаю, хто ти. — її голос тремтів. — І не знаю, чи можу тобі довіряти.

— Ну, — він глянув на меч, який досі тримав у руці. — Я принаймні ще не вбив тебе.

Сухий, темний гумор.

— Дякую, — пробурмотіла Мілена.

— Не дякуй зарано.

Він озирнувся на ліс, що дихав загрозою.

— Ніч довга. А Айлендор не любить чужинців.

Він простягнув руку.

Після короткої паузи — вона взяла її.

Цей дотик змінив усе.