РОЗДІЛ 42. КЛЮЧНИЦІ БУВАЮТЬ РІЗНИМИ

Наступні години пролетіли так швидко, що я не помітила, як полудневе сонце почало нахилятися до заходу.

Ми сиділи разом за столиком, вивчаючи щоденник сторінка за сторінкою. Олівер читав вголос деякі фрагменти, я робила нотатки, намагаючись зафіксувати найважливіше.

Але час від часу він відволікався — спеціально, я розуміла — щоб розсмішити мене.

— Слухай, а тут написано, що одна з Ключниць могла розмовляти з рослинами, — сказав він з абсолютно серйозним обличчям. — Цікаво, чи ти теж можеш? Спробуй поговорити з тим фікусом у кутку. Можливо, він тобі щось цікаве розповість.

Я не втрималася і фиркнула:

— Олівере, це не смішно.

— Чому? — він зобразив образу. — Може, він самотній. Може, йому нудно стояти в кутку весь час. Може, він мріє подорожувати світом.

Я покрутила головою, посміхаючись:

— Ти нестерпний.

— Чому ж?, — заперечив він, здіймаючи брови. — Просто намагаюся впіймати твою посмішку. Вона з'являється так рідко останнім часом, а мені так подобається її бачити.

Моє серце здригнулося. Він справді намагався розвеселити мене, відволікти від важких думок.

Через кілька хвилин він знову почав:

— А тут написано, що Ключниці могли бачити крізь стіни. Айдо, спробуй подивитися на мене дуже уважно. Раптом ти можеш побачити моє серце? Воно б'ється тільки для тебе, до речі.

Я засміялася — справді засміялася, вперше за весь цей важкий день:

— Ти страшенно нахабний, знаєш?

— Знаю, — посміхнувся він широко, тріумфально. — Але ти засміялася. А це означає, що моя місія виконана.

І перш ніж я встигла відреагувати, він нахилився через стіл і швидко поцілував мене — коротко, ніжно, по-грайливому.

— Попередження, — раптом втрутився Ші, його голос був різкішим, ніж зазвичай. — Ваш емоційний стан стає надто нестабільним. Рівень дофаміну та окситоцину перевищує норму на сорок три відсотки. Рекомендую зменшити фізичний контакт і емоційну взаємодію. Надмірна емоційність робить вас занадто чуйною, занадто імпульсивною. Це знижує вашу здатність до раціонального аналізу ситуації.

Я зморщила ніс, ігноруючи його.

Олівер помітив зміну в моєму виразі обличчя:

— Що? Твій Ші знову щось говорить?

— Каже, що я надто емоційна, — пояснила з легкою іронією. — Що мені треба бути раціональнішою. Менше відчувати, більше аналізувати.

Олівер фиркнув, його очі спалахнули обуренням:

— Твій Ші-асистент — ідіот. Без образи для технології, але це правда.

Він узяв мою руку, переплітаючи наші пальці:

— Саме твоя емоційність, твоя щирість, твоя здатність відчувати так глибоко — це те, що робить тебе особливою. Те, що робить тебе людиною, а не машиною. Те, за що я тебе люблю.

Він нахилився ближче, його вільна рука обережно торкнулася моєї щоки:

— Не слухай його, Айдо. Емоції — це не слабкість. Це сила. Це те, що відрізняє нас від тіней, від порожніх оболонок. Це те, що робить життя вартим того, щоб його прожити.

Його слова були такими щирими, такими справжніми, що я відчула, як знову на очі навертаються сльози — щасливі, вдячні сльози.

— Дякую, — прошепотіла. — За те, що ти є. За те, що ти поруч. За те, що любиш мене такою, яка я є.

— Завжди, — відповів він, цілуючи моє зап'ястя. — Я завжди буду любити тебе. У будь-якій реальності. У будь-якому світі.

Він відсунувся трохи, але його рука залишилася на моєму стегні під столом — вище, ніж дозволено просто другу, але ще не настільки, щоб ми втратили контроль.

Дотик був теплим, обіцяючим, таким, що викликав приємну дрож у низу живота.

Ми продовжили вивчати щоденник, але тепер атмосфера була іншою — легшою, теплішою, наповненою не тільки страхом перед майбутнім, а й надією.

І коли сонце нарешті зайшло за горизонт, фарбуючи небо в відтінки оранжевого та рожевого, я зрозуміла одну просту істину:

Що б не чекало попереду, які б небезпеки не загрожували — поруч з Олівером я можу впоратися з усім.

Бо він не просто мій партнер. Не просто мій друг. Не просто мій коханий.

Він — моя опора. Моя сила. Мій дім.