РОЗДІЛ 37. П'ЯТЬ ВІДСОТКІВ

Сонце яскраво проникало крізь кольорові вітражні вікна, фарбуючи кімнату в золотаві, червоні та блакитні відтінки. Промені пробивалися навіть крізь мої заплющені повіки, наче намагалися пробратися в душу, розбудити від солодкого, втомленого сну.

Я повільно відкрила очі, відчуваючи, як тіло приємно ниє від вчорашньої... ні, не втоми. Від чогось іншого. Від нових, незвичних відчуттів, до яких мій організм ще не звик.

Кімната була тиха, наповнена ранковим світлом. На невеликому столику біля ліжка стояла тарілка з теплим супом — я бачила пару, що піднімалася від нього — і свіжим хлібом, що пахнув травами та зерном.

А на широкому підвіконні, спиною до яскравого світла, сидів Олівер.

Він дивився на місто внизу, його профіль різко виділявся на тлі ранкового неба, а поруч, спираючись об стіну, стояв його меч — готовий до використання в будь-яку секунду. Ніби він чекав небезпеки.

Я мимоволі посміхнулася, спостерігаючи за ним. За його прямою спиною, за тим, як вітер з відкритого вікна грався з його темним волоссям, за тим, як він тримав голову — пильно, уважно, як справжній воїн.

Коли почув, як я поворушилася під ковдрою, він миттєво обернувся. На його обличчі розквітла усмішка — тепла, жива, така щира, що серце здригнулося:

— Доброго ранку, кохана. Як почуваєшся?

Його голос був м'яким, трохи хрипуватим після ночі. І це слово — "кохана" — він вимовив так природно, так легко, наче називав мене так усе життя.

Я не могла не посміхнутися у відповідь, мимоволі згадуючи вчорашню ніч. Ту неймовірну, фантастичну, казкову ніч, яка перевернула всі мої уявлення про близькість, про кохання, про те, що означає бути живою.

Ні, я не буду порівнювати з Ідаксом — моїм «ідеальним» партнером за вибором алгоритмів ШІ зі світу двадцять шостого століття. З його ідеально розрахованими дотиками, з його програмованими фразами, з повною відсутністю будь-яких справжніх емоцій.

Те, що я пережила і відчула минулої ночі з Олівером, було наче зі світу казки чи мрій. Щось настільки реальне, настільки живе, настільки наповнене справжністю, що все інше здавалося тільки блідою тінню.

— Жива, — відповіла я, посміхаючись слабко, але щиро. — Хоча для повного відновлення, здається, потрібна чергова доза поцілунків. Лікарських, звісно.

— Попередження, — раптом втрутився Ші в моєму вусі, його голос був настороженіший, ніж зазвичай. — Зафіксовано зміну в емоційних реакціях. Ваша потреба в фізичному контакті зросла на двадцять три відсотки порівняно з базовими показниками. Це нетипово для представників виду Homo SymbioMind. Можлива адаптація до соціальних норм цього світу або... щось інше.

Я проігнорувала його, зосереджуючись тільки на своєму елкіні Олівері.

На мої слова він відреагував миттєво. Йому знадобилося тільки чотири довгі кроки, щоб подолати відстань від вікна до ліжка.

Він нахилився, обома руками обперся об матрац по обидва боки від мене, його обличчя опинилося зовсім близько. Я бачила кожну деталь — золотаві крапинки в його вишневих очах, довгі вії, легку щетину, що пробилася за ніч.

— Лікарські поцілунки? — прошепотів він з легкою посмішкою. — Це серйозний рецепт. Мушу дотримуватися його точно.

Він нахилився ще ближче і торкнувся губами моїх. Ніжно, повільно, солодко.

І знову все навколо перестало існувати. Зникла кімната, зникло ранкове світло, зникли всі страхи і тривоги. Залишилися тільки ми двоє, тільки цей поцілунок, тільки це відчуття абсолютної правильності.

Коли він відірвався, я була задихана, серце калатало так, ніби я щойно пробігла марафон.

— Критичне попередження, — Ші знову пролунав у вусі, і цього разу його голос був майже тривожним. — Зафіксовано підвищення чутливості нервових закінчень на п'ятнадцять відсотків. Гормональний фон змінився. Рівень окситоцину, дофаміну та серотоніну перевищує норму вашого світу. Це... нетипово, Айдо. Ваш організм змінюється швидше, ніж спершу прогнозувалося.

"Що ти маєш на увазі?" — подумала я, але не озвучила питання вголос.

— Додатково зафіксовано ще один відсоток видозміни вашого організму, — продовжив Ші. — Загалом п'ять відсотків. Джерело останньої зміни — інтимна близькість з елкіном. Його ДНК частково інтегрувалася в вашу біологічну систему через обмін рідинами. Це може ускладнити ваше повернення в рідний світ, якщо таке повернення стане можливим.

Серце здавлено стислося. Я не зможу повернутися додому? Чи просто... не захочу?

Але Олівер обережно торкнувся моєї щоки, відволікаючи від тривожних думок:

— Про що думаєш? Бачу, що щось турбує.

Я подивилася йому в очі і вирішила не приховувати:

— Ти говорив, що ми звернемося до твого батька за допомогою, — сказала обережно. — Але після того, що сталося вчора в підземній залі... Коли портал активувався через мене, коли Тіневі Розколи напали... Чи не передумав він мені допомагати? Чи не вважає мене надто небезпечною?

— Ні, — твердо, без жодних вагань відповів Олівер, його рука міцніше стиснула мою. — Батько не ідеальний. Він може бути суворим, холодним, навіть жорстоким, коли того вимагає ситуація. Але він не з тих, хто тікає від правди чи боїться її. Навпаки — він шукає правду все своє життя. І якщо ти — частина цієї правди, він допоможе. Обіцяю.

Його впевненість трохи заспокоїла мене.

— Добре, — кивнула я, намагаючись зібратися з духом. — Тоді треба вставати. Не можу вічно ховатися тут, у цій вежі, хоч як би тут не було затишно.

Олівер м'яко посміхнувся і торкнувся своїм чолом мого чола — такий інтимний, ніжний жест:

— Майже обід, — прошепотів він. — Ти проспала першу половину дня. Але це нормально — тобі потрібен був відпочинок після того, що пережила.

Я легко почервоніла, розуміючи, що відпочинок — не єдина причина, чому я так довго спала.

Довелося йти одягатися. Я розгорнула ковдру, збираючись підвестися, але Олівер обережно затримав мене:

— Зачекай. Маю для тебе щось.