РОЗДІЛ 31. ФОРТЕЦЯ ТАЄМНИЦЬ

Північний парк Лондінаполя був схожий на інший світ — казковий, чарівний, але водночас трохи тривожний.

Високі дерева витягувалися до неба, мов темні вежі, їхні крони зливалися з нічною темрявою так, що неможливо було розрізнити, де закінчується дерево і починається небо. Між ними, наче маленькі зірки, світляки світилися м'яким фіолетовим сяйвом, створюючи навколо нас казкову атмосферу. Стежки звивалися складними візерунками, мов переплетені гілки якогось гігантського дерева, і важко було зрозуміти, куди саме вони ведуть.

А в повітрі стояв запах вологої землі, нічних квітів і дивної трави, що росла тільки тут — я помітила, що вона теж слабо світилася зеленуватим відтінком, наче вбираючи місячне сяйво і повертаючи його назад у світ.

— Ми вже близько, Айдо, — сказав Олівер, обережно тримаючи мою руку і ведучи крізь заплутані стежки з упевненістю того, хто знає кожен камінь, кожен поворот.

Його дотик був теплим, міцним, і саме він тримав мене на землі, не дозволяючи розгубитися в цій казковій, але чужій реальності.

— Куди саме ми прямуємо? — запитала я, намагаючись роздивитися щось крізь густий туман, щоповільно стелився між деревами.

— До північних воріт палацового комплексу, — відповів він, не зупиняючись. — Там є... приватний вхід. Той, про який знають лише обрані члени королівської родини.

Я здивовано підняла брову, навіть у цій напруженій ситуації не втримавшись від легкої іронії:

— У вас навіть є приватні входи до родового маєтку? Скільки їх взагалі?

Олівер трохи зніяковів, і я помітила, як його вуха злегка почервоніли — така мила, дитяча реакція, що серце здригнулося від ніжності:

— Це не зовсім маєток...

— А що ж тоді? — наполягала я.

Він зупинився перед масивною кам'яною стіною, яка була майже повністю захована за густим плющем і нічною пітьмою. Підняв голову, дивлячись вгору, і я повільно прослідкувала за його поглядом.

— Це... фортеця, — тихо промовив він.

Я ще раз уважніше поглянула на стіну, що здіймалася вгору, втрачаючись десь у темряві. Щонайменше двадцять, а може й тридцять метрів чистого каменю, вкритого рунами, що ледь мерехтіли у місячному світлі.

— Твій батько... живе у фортеці? — прошепотіла я, відчуваючи, як масштаб усього цього тисне на свідомість.

— Мій батько — не просто мер Лондінаполя, — пояснив Олівер, і в його голосі з'явилася нотка гордості, змішана з чимось схожим на тягар. — Його повний титул дещо складніший і старіший. Він — Хранитель Північної Вежі, останній нащадок династії Тиреллів, елкінів, які володіли цим містом ще за часів падіння кілмантів. Його ім'я — лорд Ґвендон Аш-Тирелл, король Лондінаполя.

Цю інформацію довелося обдумати кілька секунд, перш ніж повністю усвідомити.

— Ти хочеш сказати... твоя родина безпосередньо знала кілмантів? — серце прискорилося. — Вони контактували з ними особисто?

Олівер тяжко видихнув, його пальці міцніше стиснули мою руку:

— Так. Мій прапрадід, перший Тирелл, був одним із небагатьох елкінів, хто не тільки контактував з кілмантами, а й працював поруч з ними. Він бачив їхні технології в дії. Він знав про портали, про зв'язок між світами, про те, що реальність набагато складніша, ніж здається. І він знав... — Олівер зробив паузу, його очі стали темнішими, — що одного дня хтось може повернутися через ці портали.

Земля ніби хитнулася під моїми ногами. Я схопилася за його руку обома долонями, шукаючи опори:

— Тобто... твій батько може знати, чому саме я опинилася тут? Чому саме мій браслет активувався?

— Можливо, — кивнув Олівер. — Або принаймні він може допомогти нам зрозуміти, хто такий Моріссе і чому він напав на тебе. Батько має доступ до записів кілмантів, до хронік, які ніколи не потрапляли до Академії.

Він обережно відпустив мою руку і торкнувся стіни обома долонями, розташувавши пальці в певному порядку. Руни на камені миттєво спалахнули яскравим червоним світлом, реагуючи на його дотик — схоже, на резонанс його особистої магічної сигнатури.

Камінь здригнувся, і з тихим скреготом важкі кам'яні блоки почали розсуватися в боки, відкриваючи прихований прохід.

Я завмерла від здивування. Нещодавно мені здавалося, що магія тут перебуває на досить зародковому рівні — більше ритуалів і традицій, ніж справжньої сили. Проте Олівер вкотре продемонстрував протилежне.

— Це... це справжня магія, — захоплено прошепотіла я, спостерігаючи, як руни поступово згасають. — Така складна, така точна...

Олівер обернувся до мене, і на його губах заграла легка, трохи загадкова посмішка:

— Ні, Айдо. Це не магія в тому розумінні, як ти думаєш. Це кіберустановка кілмантів. Древня технологія, ретельно замаскована під магію. Наші предки, які жили тисячі років тому, думали, що це чаклунство, божественна сила. Але насправді... це код. Складні алгоритми, збережені в кристалічних структурах каменю.

Я глянула на свій браслет і помітила, що він теж освітився — слабким, але постійним золотавим пульсом, синхронізованим з рунами на стіні.

— Він реагує... — прошепотіла тихо, торкаючись до браслета пальцями другої руки.

— Бо це технологія того ж походження, що й твій браслет, — підтвердив Олівер, простягаючи мені руку. — Вони розпізнають одне одного. Йдемо. Батько чекає.

Я взяла його руку, і ми ступили в темний прохід.

Менш ніж за хвилину, пройшовши крізь вузький коридор, освітлений тільки світінням наших браслетів, ми опинилися всередині величезного залу, і я мимоволі затамувала подих від того, що побачила.

Зала була освітлена м'яким золотим світлом, що йшло з незрозумілих джерел — схоже, самі стіни світилися зсередини. Стеля піднімалася так високо, що верхівка губилася в напівтемряві — щонайменше п'ятнадцять-двадцять метрів. Колони, що підтримували стелю, були вкриті складним різьбленням, яке при ближчому розгляді виявилося не просто орнаментом, а детальними зображеннями.

Істоти з чотирма довгими тонкими пальцями на кожній руці. З величезними очима мигдалеподібної форми, що займали майже половину обличчя. З тонкими, витонченими тілами, але з помітною, щільною мускулатурою, що видавалася під обтічним одягом. З маленькими, майже непомітними вухами, прикрашеними...