РОЗДІЛ 21. КЛЮЧНИЦЯ

Ранок зустрів мене раніше, ніж зазвичай — або, принаймні, так здавалося після майже безсонної ночі.

Звечора у голові крутилися різні думки про мої нові усвідомлення, про Олівера, про його дотики, що все ще відчувалися на шкірі як фантомні спогади. Я то й справі засинала, то знову прокидалася, торкаючись губ пальцями і знову переживаючи ті секунди в оранжереї. Серце прискорювалося щоразу, коли згадувала його вишневі очі, що дивилися на мене так, ніби я була чимось неймовірно цінним.

А вранці Ші, який мовчав усю ніч після того, як я вимкнула йому звук, несподівано заявив холодним, методичним тоном:

— Айдо, можлива підказка щодо вашого браслета може критися у місці, де викладачі зберігають артефакти, знайдені під час розкопок стародавніх поселень елкінів і кілмантів. За моїми розрахунками, це корпус Технологічної Археології.

Я ледь встигла сісти на ліжку, ще сонна і розгублена.

— Ти вважаєш, там є підказка щодо таємниці мого браслета? Того самого, про який говорив професор Дюма?

— Ймовірність п'ятдесят відсотків, — відповів беземоційний голос, що контрастував з моїм внутрішнім хаосом почуттів.

Гаразд. Не чекаючи, поки прокинуться інші студенти, я швидко вдяглася у темну спідницю та блузку, накинула поверх легку накидку і вирушила до вказаного місця. Ші безпомилково вказував навігацію — поверни ліворуч, третій коридор праворуч, потім сходами вниз — від чого мої вчорашні підозри лише укріплювалися з кожним кроком.

Тепер я вже не розуміла: чи було це справді моїм рішенням піти туди? Чи Ші майстерно маніпулював мною, підштовхуючи до потрібних дій?

Коли підійшла до масивних дубових дверей корпусу, оздоблених потьмянілою бронзою, Ші попередив з тією ж автоматичною інтонацією:

— Замок механічний, стандартна модель дев'ятнадцятого століття. Дозволяю спробу відчинення. Ймовірність успіху — вісімдесят три відсотки.

— Завжди мріяла стати злодійкою, — буркнула я під ніс, відчуваючи, як всередині прокидається азарт і ті самі живі відчуття, що вчора подарував мені Олівер.

— Це розумний ризик за поточних обставин, Айдо. Ймовірність виявлення вашої присутності — одинадцять відсотків.

— Не дуже заспокоюєш... — прошепотіла я, дістаючи невелику шпильку зі свого волосся.

Але, до мого власного здивування, старий механічний замок відкрився доволі легко — майже занадто легко для когось, хто ніколи раніше не займався злодійством. Уже за кілька хвилин проникла всередину, обережно зачинивши за собою важкі двері.

Корпус Технологічної Археології був темним і холодним, наче його навмисно не опалювали роками. Повітря тут пахло старовиною, пилом століть і чимось металевим, майже електричним. Вузькі коридори були заставлені кам'яними плитами з незрозумілими написами, уламками металевих обручів, що колись, напевно, були частиною якихось механізмів, і кристалами дивної форми, які час від часу миготіли слабким блакитним світлом, немов живі.

Здавалося, що тут зберігалися не просто артефакти — а фрагменти історії, яку ніхто насправді не намагався до кінця зрозуміти. Кожен предмет ніби шепотів свою таємницю, і я відчувала, як по спині пробігають мурашки не від холоду, а від усвідомлення присутності чогось древнього, могутнього.

І саме посеред одного з коридорів, між двома високими стелажами, стояла скриня з різьбленням, яке кидалося в очі одразу — складний, майже гіпнотичний символ портальної пластини кілмантів.

Такий самий, як у трактаті професора Дюма. Такий самий, як на моєму браслеті.

Серце забилося швидше.

— Ші... — я просто очікувала подальших вказівок, і вони не забарилися.

— Айдо, рекомендую відкрити скриню. Сканування показує наявність об'єкта з енергетичною сигнатурою, ідентичною вашому браслету на вісімдесят сім відсотків.

Спершу обережно, майже благоговійно, підняла важку різьблену кришку скрині. Дерево скрипнуло від часу. Усередині, на оксамитовій підкладці темно-синього кольору, лежав предмет, який змусив мене відступити на кілька кроків, затамувавши подих.

Там була... пластина.

Справжня портальна пластина кілмантів — тонка, розміром з долоню, зі складними переплетеннями ліній і символів, що світилися слабким, пульсуючим золотавим сяйвом, немов жива істота. Я тремтячою рукою простягла пальці і торкнулася до неї.

Поверхня була теплою — майже живою, вібруючою під моїми пальцями. Відчуття було дивним, інтимним, ніби я торкалася до чогось, що було частиною мене самої.

У ту ж секунду мій браслет на зап'ясті активувався, спалахнувши яскравим світлом, що осяяло весь темний коридор.

— Синхронізація розпочата, — голос Ші звучав майже... збуджено? Чи мені здалося? — Сумісність підтверджена на рівні вісімдесят сім відсотків. Діагностика завершена: це частина портального ключа кілмантської технології. Ваш браслет є активатором.

У грудях щось стислося так сильно, що важко стало дихати. Як таке можливо? Мій браслет — те, що мало бути технологією майбутнього, результатом наукових розробок двадцять шостого століття...

Це не була технологія мого світу. Як так могло статися, що браслет для подорожі був залишком чужої, древньої цивілізації, що існувала тисячі років тому.

Все, що я знала про той експеримент, про режим "Магія Ші + Автопілот", про випадковий збій системи... усе це було неправдою. Брехнею. Або ж — страшніше — ретельно спланованою операцією.

Можливо, і мій перехід сюди — це не помилка чи збіг обставин, а кимось спеціально спланований експеримент? Можливо, мене використовують як інструмент для чогось більшого, небезпечнішого?

Голова йшла обертом від цих думок, від усвідомлення масштабу того, у що я потрапила.

Коли я все ще стояла, тримаючи пластину і намагаючись осмислити це приголомшливе відкриття, позаду раптом пролунали кроки — важкі, впевнені, що відлунювали в порожніх коридорах. Потім щось металеве подряпало підлогу, немов хтось необережно зачепив стілець або стелаж.