РОЗДІЛ 20. ШІ - СОЮЗНИК ЧИ ПОДВІЙНИЙ АГЕНТ?

— Мені потрібно йти, Олівере, — майже благально прошепотіла я вишневоокому красеню в той момент, коли він обережно торкнувся своїми теплими руками мого розпаленого обличчя.

— Айдо, я хочу запам'ятати кожну твою рисочку, кожен подих, — його голос був м’яким, оксамитовим, таким інтимним, що по спині пробігали хвилі тепла. Він ніжно погладив мою щоку і делікатно заклав пасмо світлого волосся за вухо.

У цю мить могла лише завмерти й спостерігати за його реакцією на мої вуха, очікуючи на страх чи огиду. Але його поведінка була зовсім іншою — цікавою, захопленою. Він ніжно й акуратно, наче торкався до чогось священного, провів кінчиками пальців по контуру мого вуха.

Завмерла, затамувавши подих, очікуючи чого завгодно — відрази, здивування, навіть страху.

— Ти прекрасна, моя загадкова чужоземко, — прошепотів він, і в його вишневих очах палало щось гаряче, первісне. — Я здогадувався з першого дня, що ти не елкін, що ти зовсім інша. Але це мене ніколи не зупиняло. Навпаки. Понад усе я мріяв з нашої першої зустрічі торкнутися до тебе, дізнатися, хто ти насправді.

Мої п'ять пальців несвідомо стиснули тканину його сорочки на грудях, відчуваючи під нею тепло його шкіри, ритм його серця. Його запах огортав мене — пряний, з нотками кориці та чогось дикого, лісового, суто чоловічого. Від цього запаху в животі з'являлися метелики, а в грудях щось співало, вібрувало, наче всередині прокинувся древній інструмент, що довго мовчав.

Його губи повільно наблизилися до мого вуха, і я відчула тепло його дихання на чутливій шкірі...

— НЕБЕЗПЕКА! — різкий, механічний сигнал пролунав прямо у вусі, наче холодний душ. — Рівень викриття вашої справжньої особи: дев'яносто вісім відсотків. Пульс сто тридцять два удари на хвилину. Рекомендую негайне припинення контакту.

Від раптовості й холодності голосу Ші я різко сіпнулася, мимоволі відсмикнувши руки.

Олівер миттєво відреагував, його обличчя змінилося — з пристрасного на стурбоване.

— Вибач, Айдо, якщо порушив твої особисті кордони, — ледь посміхнувшись гіркою, болючою посмішкою, він обережно відступив на крок, даючи мені простір для відступу, свободу вибору. — Я не хотів тебе лякати чи змушувати...

Але все, чого мені відчайдушно хотілося в цей момент — бути поруч з ним, відчувати його тепло, його дотики, його присутність. Хотілося забути про всі попередження, про всі ризики, про холодну логіку майбутнього.

Всередині мене боролися два світи — раціональний і емоційний, майбутнє й минуле.

Що ж, сьогодні перемогло майбутнє. Принаймні, цього разу.

— Вибач мені, — ледь прошепотіла самими губами, відчуваючи, як щось болісно стискається в грудях. І різко повернулася на п'ятах, щоб кинутися до виходу з оранжереї, а потім до безпеки своєї кімнати.

Дорогу бачила крізь густу пелену, що утворилася зі сліз. Вони при кожному поспішному кроці погрожували впасти на холодну мармурову підлогу коридорів. Додавав жару в і так нестерпно непростий емоційний стан мій надокучливий асистент, який не тільки безперервно аналізував фізичний стан, а й намагався закидати потоком своїх нав'язливих рекомендацій і порад.

— Пульс сто сорок п'ять ударів. Дихання поверхневе, аритмічне. Рівень кортизолу критичний. Рекомендую...

— Заткнися! — прошипіла я вголос, не звертаючи уваги на поодинокі пари студентів, що дивилися на мене з подивом.

Більш за все хотілося просто витягнути цю прокляту сережку, що кріпилася до внутрішнього боку хряща і була абсолютно непомітна стороннім очам. Викинути її, розчавити, позбутися нарешті цього всевидючого ока.

Але раціональна частина мене розуміла — цей штучний розум був єдиним, що зв'язувало мене з рідним світом, з домом. Ну, окрім загадкового браслета, який ще потрібно було детально дослідити.

Тим часом добігла до своїх дверей і влетіла до кімнати, зачинивши їх за собою так голосно, що здригнулися петлі.

Дихання збилося повністю, серце калатало так дико, наче хотіло вистрибнути з грудей. Зовсім не впізнавала свій організм — він поводився, як чужий. Навіть при найзначніших фізичних навантаженнях у тренувальних капсулах зі мною такого ніколи не траплялося.

— Як мені відновитися? Що робити з цим станом? — задала вголос питання самій собі, на яке не мала жодної готової відповіді.

Натомість почула той самий спокійний, безжально автоматичний голос:

— Айдо, просто вимкніть своє серце. Припиніть емоційну реакцію. Активуйте раціональний режим.

У цих простих, холодних словах було більше страшної істини, ніж у всіх раціональних схемах мого виховання разом узятих. Розуміла це розумом. Відчувала шкірою. Знала, що так правильно за законами майбутнього.

Але натомість на моїх губах раптово розповзалася широка, щира усмішка — перша справжня усмішка за багато днів, або й за усе моє свідоме життя, не беручи до уваги раннього дитинства.

Вперше за все своє життя я відчула себе по-справжньому живою. Не функціональною одиницею суспільства. Не ефективним механізмом. А живою жінкою з серцем, що б'ється, з почуттями, що вибухають всередині, з бажаннями, що не підкоряються логіці.

І нехай поки не розуміла до кінця, що далі з цим усім робити, як керувати цими новими відчуттями. Але те, що дарував мені Олівер — ці дотики, ці поцілунки, це тепло в грудях — не могло зрівнятися з жодним досвідом, який був коли-небудь отриманий мною вдома, у холодному Лондоні 26 століття.

Повільно підійшла до вікна, дивлячись на нічне небо цього дивного світу.

Можливо, саме тому в моєму рідному Лондоні зараз так сіро й безнадійно похмуро? Можливо, наша нова техно-генерація, яку офіційно називають SymbioMind — симбіоз розуму й машини — має критичні недоліки, про які нам просто не говорять?

— А що, якщо за допомогою цих штучних аналізаторів над нами здійснюється тотальний контроль... — почала вголос, але раптово зупинилася.

Усвідомлення вдарило, як блискавка.

Не встигла навіть договорити своє припущення, як зрозуміла страшну річ: усі мої слова, всі мої думки, які я озвучую або навіть просто спрямовую своєму Ші-асистенту, він чує. Записує. Аналізує. Можливо — передає далі.