РОЗДІЛ 17. ХТО Я НАСПРАВДІ HOMO SYMBIOMIND

Після нападу ярмарок згорнули так швидко, ніби його не існувало в реальності.
Кришталеві лампи з магічним світлом миттєво згасли, складні парові механізми замовкли, столи з винаходами поспішно накрили захисними полотнами сірого кольору. Студентів організовано повертали до корпусів невеликими групами — під пильним наглядом стурбованих викладачів і магічних охоронців у темних мантіях. Академія гуділа тривожно, як зруйнований вулик: уривки збентежених розмов, приглушені вигуки, відчутний страх, що передавався від одного до іншого, мов заразна інфекція.

Це було нераціонально. Паніка — архаїчний соціальний вірус. У моєму часі її давно навчилися локалізовувати ще на рівні перших нейросигналів.

Кілька разів почула своє ім'я.

Дівчина з Алістранії. Та сама загадкова. Через неї все почалося.

Ніби я була не живою людиною, а просто подією чи аномалією.

По Олівера прибули спеціальні королівські охоронці і повели, неначе він був не просто сином мера, як він казав, а сином імператора. Я встигла лише побачити його спину — напружену, зібрану, ніби він усвідомлював значно більше, ніж показував.

Сиділа у своїй тихій кімнаті на підлозі, міцно обхопивши голову холодними руками, намагаючись зупинити вир думок. Світ за вікном повільно, невблаганно темнів, вечірні тіні поглинали останні залишки денного світла, але всередині мене не ставало жодної краплини тихіше.

Це також було неправильно.
У двадцять шостому столітті нас вчили: якщо система перевантажена — вона має перейти в режим стабілізації. А я… не переходила, і не знала як зарадити сама собі.

У грудях болісно кололо — від гострого страху за життя, від пекучого сорому перед іншими, від важкого усвідомлення, що хтось міг бачити, коли мене так пристрасно цілував Олівер… і від чогось ще гіршого, темнішого.

Від того страшного факту, що я відчайдушно хотіла повторення цього поцілунку знову й знову.

Моє зрадницьке тіло досі пам’ятало його сильні руки — напружені, тремтячі від емоцій, такі фізично реальні. Пам’ятало тепло його широких грудей під тканиною сорочки, його прискорене дихання біля вуха, той неймовірний момент, коли я відчула себе не просто захищеною від небезпеки, а обраною серед усіх.

Це була чиста біологія. Так я намагалася себе переконати. Адже в моєму світі навіть біологія підкорялася логіці.

І саме це лякало мене набагато більше, ніж темна руйнівна енергія невідомих нападників.

Не мала жодного права так інстинктивно реагувати на чоловіка.

У моєму раціональному столітті почуття не виникали настільки швидко й інтенсивно. Їх не дозволяли. Їх аналізували ще до моменту зародження. Людей мого часу формували як «Homo SymbioMind» — де логіка була не просто навичкою, а основою ідентичності.

Нас учили, що емоції — це дані, а кохання — статистичний ризик.

У нас не було раптових спалахів, божевільних імпульсів, не було цього стискаючого болю під ребрами. Були алгоритми сумісності, розрахунки довгострокової стабільності, рекомендації нейропсихологів і ШІ-кураторів.

Навіть близькість була логічною: підготовка, усвідомлена згода, нейроактивні вітаміни — і тіло входило в потрібний режим на кілька годин. І усе це без хаосу, залежності та внутрішнього падіння.

Величезний конгломерат штучних інтелектів вже понад двісті років очолював союз шести континентів. Він не мав обличчя, столиці чи єдиного центру влади в традиційному розумінні — лише розподілену мережу аналітичних ядер, синхронізованих між собою з точністю до наносекунд. Саме ця децентралізована структура й стала гарантією стабільності: за останні століття не було зафіксовано жодного збройного конфлікту. Як і політичних інтриг у їхньому класичному, доалгоритмічному значенні.

Війни вважалися не трагедіями, а помилками проєктування соціальних систем. Їх не засуджували — їх аналізували як застарілі патерни поведінки Homo sapiens, неспроможного відокремити особисті амбіції від колективного виживання. Саме тому Конгломерат не забороняв конфлікти — він усунув умови, за яких вони могли виникнути.

Замість колишніх двохсот держав, зі складними кордонами, суперечливими історіями та хронічною боротьбою за вплив, світ було поділено на п’ятдесят префектур. Їхні межі визначалися не культурними чи національними ознаками, а логістикою, кліматичними зонами, виробничими циклами та оптимальними маршрутами розподілу ресурсів. Поняття “нація” збереглося лише як культурний термін — для музеїв, архівів і освітніх симуляцій.

Кожен континент мав по три представники. Не лідерів, не правителів і не політиків у старому сенсі — а кураторів логіки. Їх відбирали за стабільністю SM-профілю, здатністю до беземоційного аналізу та відсутністю схильності до індивідуалістичних рішень. Раз на десять років цих кураторів направляли до Кремнієвої долини — місця, яке давно перестало бути географічною точкою й перетворилося на символ середовища співіснування людини та ШІ.

Саме там, у прямому симбіозі з Конгломератом, генерувався довгостроковий план дій для кожної префектури. План не був догмою — його дозволялося коригувати, але лише за умови бездоганної логічної аргументації, підтвердженої багаторівневими симуляціями наслідків. Емоційні апеляції, історичні образи чи особисті переконання не мали жодної ваги. Важливими були лише дані, прогнози й коефіцієнти стабільності.

Усі дії узгоджувалися заздалегідь. Директиви формувалися як чіткі алгоритмічні пакети й надсилалися з центральних ядер Конгломерату до міст і сіл за долі секунди — без затримок, перекручень і людського фактора. Місцеві адміністрації не ухвалювали рішень — вони виконували оптимальні сценарії, уже прораховані з урахуванням клімату, демографії, економічної динаміки й психоемоційного стану населення.

Люди не відчували себе керованими. Саме це вважалося головним досягненням SymbioMind-цивілізації. Рішення виглядали природними, своєчасними й доцільними. Криз не було — лише корекції. Протестів не існувало — лише запити на уточнення. Виборів більше не проводили, бо вибір як такий утратив сенс: оптимальний варіант визначався ще до того, як у когось виникало бажання сумніватися.