РОЗДІЛ 16. АТАКА

Олівер затулив мене від небезпеки своїм тілом — і простір навколо миттєво став важким, густим, ніби наповнився розплавленим свинцем. У буквальному, фізичному сенсі. Мені болісно перехопило подих, легені відмовлялися працювати нормально, серце билося надто близько до горла, загрожуючи вистрибнути.

Повернула голову, обережно визирнула з-за його широкого плеча — і побачила двох постатей у темних каптурах, що приховували обличчя. Вони рухалися прямо до нас крізь натовп. Надто швидко для звичайної ходи. Надто зібрано й цілеспрямовано.

Люди навколо продовжували сміятися, голосно говорити, торгуватися біля яскравих столиків ярмарку, ніби абсолютно нічого не помічали. Але їхні тіні…

Їхні тіні були занадто щільними. Неправильної форми. Живими.

— Сканування завершено, — різко озвався Ші у вусі. — Рівень загрози: критичний. Невідомі об'єкти активно наближаються до вашої позиції. Рекомендую негайну евакуацію.

Інстинктивно відступила назад, притискаючись спиною до Олівера.

— Олівере… — прошепотіла я тремтячим голосом, не встигаючи навіть зрозуміти, що саме хочу сказати, попередити чи благати.

Але він уже все бачив і розумів.

Його обличчя змінилося миттєво, наче хтось різко перемкнув режим — м'яка ніжність зникла безслідно, ніби її стерли. Залишився хижак. Безжальний захисник. Справжній елкін, який досконало знає, що таке смертельна небезпека. Одним плавним, але рішучим рухом він закрив мене своїм високим тілом, широкими плечима, міцною спиною — так, ніби я була єдиною річчю у всьому всесвіті, яка має абсолютне значення.

— Не наближайтеся, — сказав він небезпечно холодним голосом, у якому відчувалася загроза.

— Передай нам те, що вона має при собі, — відповіла одна з темних постатей глухим, майже порожнім, неживим голосом. — І ми підемо звідси. Ніхто не постраждає.

— Вона нічого вам не винна, — твердо відрізав Олівер.

— Брехня. Вона має те, що належить нам, — у голосі не було емоцій, лише холодна впевненість.

Один із них різко, загрозливо підняв руку — і повітря навколо жахливо спотворилося, наче тканина реальності почала розриватися. Темна, густа пляма хижої енергії злетіла вперед небезпечною стрілою. Це була не звичайна магія Академії. Не знайома структура з підручників. Вона була непроникно густою, важкою, майже живою — як розумний хижак, що точно знає, куди й як бити.

Я несвідомо закричала від жаху.

Олівер миттєво кинувся вперед, заслоняючи мене.

Темрява вибухнула безпосередньо поруч зі столом, заставленим алхімічними колбами та кристалами. Скло з оглушливим тріском розлетілося на тисячі дрібних уламків. Студенти з переляканими криками розбіглися в різні боки. Хтось важко впав на бруківку. Хтось відчайдушно кричав, благаючи про допомогу. Світ розсипався на хаотичні уламки гучних звуків і сліпучого світла.

Один із темних нападників різко рвонув безпосередньо до мене, простягнувши чотирипалу руку — прямо до мого браслета на зап'ясті.

— Не смій до неї торкатися! — гнівно вигукнув Олівер, його вишневі очі спалахнули небезпечним вогнем.

І в наступну критичну мить усе навколо затремтіло від магічної хвилі.

Він сильно схопив мене за талію обома руками і різко, майже болісно потягнув за масивну кам'яну стіну павільйону, надійно прикриваючи своїм мускулистим тілом.

Пролунав вибух.

Темна руйнівна енергія з величезною силою вдарила в товсту колону. Давнє каміння з гуркотом розлетілося, повітря болісно здригнулося від удару.

Я задихнулася, хапаючи ротом повітря. Адреналін розірвав тіло зсередини палаючими хвилями. Серце билося так сильно, так відчайдушно, що здавалося — воно зараз фізично вирветься назовні крізь ребра.

Відчула його гаряче дихання безпосередньо біля свого вуха. Його сильні руки — напружені, трохи тремтячі від напруги. Він тримав мене не як випадкову людину з натовпу, а як щось безцінне, унікальне. Як щось, що абсолютно не має права зникнути з цього світу.

— Ти ціла? Тебе не зачепило? — хрипко прохрипів він, не відпускаючи.

— Я… так… здається, ціла… — ледь видихнула я.

І тоді сталося те, чого я боялася найбільше за весь час.

Коли Олівер обережно підняв голову, озираючись і шукаючи поглядом ворогів, його незвичайні вишневі очі несподівано зустрілися з моїми блакитними. Наші обличчя виявилися надто, небезпечно близько. Я бачила кожну дрібну тінь у його глибокому погляді, кожну найтоншу рисочку на чуттєвих губах. Чула, як він дихає — швидко, збито. Відчувала його запах — теплий, пряний, майже п'янко запаморочливий.

За страхом я відчула щось інше — гостре, первісне бажання, що вперше прокинулося.

І в цей довгий, наче зупинений момент я остаточно зрозуміла: боюся не темних нападників, а цього прекрасного елкіна. Бо моє тіло відреагувало набагато швидше за раціональний розум.

У 26 столітті ніхто так не реагує на небезпеку чи близькість.

Ні я. Ні мої друзі. Ні навіть мої батьки.

Ми свідомо довірили це складним алгоритмам. Величезному конгломерату штучних інтелектів, що вже понад двісті років бездоганно підбирає оптимальні союзи, старанно відсіюючи хаос непередбачуваних почуттів, імпульси первісних інстинктів, небезпечні емоційні прив'язаності.

Почуття для нас — це проста змінна у великому рівнянні. Її ретельно рахують спеціальні програми. Контролюють психологи. Коригують за необхідності медикаментами.

А тут і зараз моє тіло несамовито співало. Вібрувало від життя. Наче всередині мене раптово відкрили резонансну камеру, про саме існування якої я навіть не здогадувалася.

Він подивився на мене так, ніби щось важливе в ньому остаточно, безповоротно зламалося.

Якщо раніше він ще міг грати в принца-спокусника — тепер більше ні.

І без жодного попереджувального слова він повільно схилився… і поцілував мене.

Поцілунок був відчайдушний, нерівний, голодний. Повний гострого страху втрати й солодкого полегшення водночас. Це був поцілунок того, хто щойно міг назавжди втратити найдорожче — і тепер тримає в тремтячих руках своє порятунок.