РОЗДІЛ 14. НЕВІДОМИЙ ВІРУС

Після поцілунку світ ніби розколовся на чітке «до» і «після». Олівер снився, його вишневі очі та палкі губи переслідували у тривожних снах, я з надривом цілувала та принца, а потім тікала настільки відчайдушно, що прокидалася з шаленим ритмом серця.

І якщо до — я ще могла вдавати, що контролюю ситуацію, керую своїми емоціями та думками, то після вчорашньої відвертої розмови біля фонтану в грудях оселився тугий, болісний вузол. Не просто біль. Не типовий страх. Щось набагато гірше — постійна, невідступна присутність.

Прокидалася з ним щоранку. Засинала з ним щовечора.

І кожного разу, коли згадувала Олівера — його вишневі очі, його голос, його дотик — тіло реагувало дивним чином, наче я частинка магніту, що опинився серед зарядженого біорзонансного поля. Вузол в районі живота та діафрагми стискався ще сильніше, ніби хтось невидимий затягував мотузку навколо серця.

Тому зробила єдине логічне, на мою думку, рішення — пішла в архіви шукати відповіді про таємниці роду Олівера та місцевих суб’єктів, що населяють Лондінаполь.

Інформації виявилось вдосталь. Рід Тиреллів згадувався скрізь, на кожній сторінці історії. У хроніках міста, у стародавніх договорах між кланами, у пожовклих літописах, де магія ще не відділялася від політики й була частиною буденного життя.

Тирелли були не просто знатними аристократами. Вони були стабілізаторами системи. Їхні голоси — особливо резонансні навіть для елкінів — використовували під час підписання найважливіших угод. Їхню кров додавали у складні магічні ритуали. Їхні спадкоємці народжувалися… інакшими. З особливими здібностями, що передавалися через покоління.

— Фіксую підвищений рівень тривожності, — холодно зауважив Ші, коли я вчетверте перечитувала один і той самий абзац, не вловлюючи сенсу. — Також фіксую нестабільні біоритми в зоні грудної клітки. Серцебиття аритмічне.

— Я знаю, — прошепотіла я, притискаючи долоню до грудей. — Мені здається, там щось… живе. Щось чуже.

Після довгої, нехарактерної паузи почула ледь чутний, стурбований голос у нанонавушнику:

— Існує теоретична ймовірність, — нарешті обережно озвався він, — що під час фізичного контакту відбулося перенесення чужорідної біоструктури. Не магічної в класичному розумінні. Біоінформаційної, від суб’єкта, що не є homo sapiens.

Я завмерла, відчуваючи, як холод розливається по венах.

— Ти хочеш сказати… вірус? Я заразилася чимось?

— Термін «вірус» умовний і неточний, — швидко уточнив Ші. — Але концептуально — так. Це структура, що активно реагує на емоційний контакт з носієм. Активується при фізичній близькості з первинним джерелом.

Мені стало фізично зле, але як інакше раціонально пояснити свій стан? Після цілих двох років комфортних стосунків з Ідаксом у мене нічого подібного не спостерігалося. Тому підозрювати звичайні наслідки близькості ніяк не можна — тим паче з Олівером цієї самої інтимної близькості взагалі не було.

— І як… як від цього вилікуватися? — тривожність наростала хвилями.

— Рекомендую максимально мінімізувати фізичний і емоційний контакт із суб'єктом Тирелл Олівер до завершення детального збору даних та аналізу, — відповів Ші офіційним тоном.

— Тобто… триматися від нього якомога далі, — повторила я, відчуваючи, як щось болісно стискається всередині.

— Так. Для вашої фізичної та психологічної безпеки. Ймовірність загострення симптомів при збереженні контакту — сорок вісім відсотків.

Безпека. Таке смішне, абсурдне слово, коли серце стискається не від страху за життя, а від одного випадкового погляду темноволосого принца.