РОЗДІЛ 12. ВИКРАДЕННЯ

Дивилася у вікно й ловила себе на думці, що тиша тут інша, ніж у моєму світі. Там ніч ніколи не була по-справжньому темною — завжди світилося місто неоновими вогнями, безперервно рухалися транспортні сигнали, працювали автоматичні системи. А тут… ніч справді дихала. Жила своїм ритмом — давнім і непорушним.

Повільно розчісувала волосся перед невеликим дзеркалом, силкуючись вгамувати дивне напруження в грудях, яке не полишало мене з моменту вибуху в лабораторії. Воно жило під шкірою, як постійне відлуння — не біль, не страх, а щось набагато глибше. Можливо, це був той самий резонанс. Або… наслідок поцілунку, про який я не наважувалася думати вголос, але й забути не могла ні на секунду.

Браслет на зап’ясті світився ледь помітним сяйвом — таким слабким, що з боку його навряд чи можна було розгледіти. Та я знала: це не просто фонове світіння. Це сигнал тривоги. Він надто часто реагував на речі, які за логікою цього світу не мали б його активувати. А тепер — глуха ніч, тиша… і світло.

— Що не так? — прошепотіла я в темряву.

— Увага. Виявлено просторове відхилення, — голос Ші був холодним і відчуженим, таким, яким ставав лише тоді, коли справа виходила за межі звичайних аномалій.

— Конкретніше, Ші.

— Сторонній біологічний об’єкт у радіусі трьох метрів. Безпосередньо біля вашої кімнати. Рівень загрози: високий.

Я різко поставила гребінець на стіл. Серце вдарилося об ребра — швидко, надто голосно. Не панікувала, але тіло вже автоматично ввімкнуло режим готовності. Повільно підійшла до дверей, намагаючись не видавати жодного звуку.

— Висота об’єкта приблизно 170–175 сантиметрів. Темп серцебиття підвищений. Можлива нервова, хаотична поведінка. Не студент.

Студент? — майнула думка. Але інтуїція одразу відкинула цю гіпотезу.

Обережно прочинила двері — майже безшумно — і визирнула в слабко освітлений коридор.

Тіньова постать віддалялася швидкими кроками в напрямку сходів. Темний каптур приховував обличчя, а рухи були надто цілеспрямованими й зібраними, щоб це був звичайний порушник нічних правил.

— Що ця людина робила біля моєї кімнати? — прошепотіла я, і від власного голосу стало ще тривожніше.

Відповіді не було. Тож я тихо простежила за незнайомцем, тримаючись на безпечній відстані.

Коридор здавався нескінченним тунелем. Магічні світильники на стінах давали мало світла, і кожен мій крок лунав у нічній тиші занадто гучно. Постать різко звернула до Архівного Крила — того самого забороненого місця.

Серце прискорилося від незрозумілого, але сильного передчуття біди.

Ледь ступила всередину — і відразу відчула: щось страшенно не так.

Столи були безладно зсунуті. Свічки — погашені, хоча вдень їх завжди залишали запаленими для читачів. На підлозі — чіткі, глибокі сліди взуття. Наче людина рухалась дуже швидко, майже бігла.

А полиця з трактатами… була порожня.

— Ні… — вирвалося відчайдушно. — Його забрали.

— Перевірка енергетичного фону… виявлено залишок портальної сигнатури. Час активації: не більше п’яти хвилин тому.

— Що це означає, Ші?

Відповідь змусила мене завмерти.

— Той, хто забрав трактат, шукає не знання. Він шукає технологію. Він шукає ваш браслет.

Мене наче стиснуло зсередини льодяним обручем. Я торкнулася дерев’яної полиці — вона була теплою. Неприродно, тривожно теплою.

Хтось не просто забрав книгу. Він знав, що я прийду сюди. Отже, вже розумів — або здогадувався — ким я можу бути насправді.

— Хто тут?! — мій голос розлетівся луною по порожньому приміщенню.

Тиша була довгою, задушливою, майже фізично відчутною. А потім…

— Ти в біді, Айдо Рейн. Дуже великій біді, — голос лунав звідусіль і нізвідки водночас.

Я різко обернулася, проте, як і очікувалося, — нікого.

Лише холод по спині. І гнітюче відчуття, що хтось небезпечний щойно зробив величезний крок ближче до мого життя.