РОЗДІЛ 11. МІЖ ВИБУХОМ ТА ... ВИБУХОМ

Після вибуху в лабораторії Академія ухвалила наймудріше рішення за останні кілька років — скасувала всі пари.

Професор Атраліус ще довго ходив коридорами, натхненний і розкуйовджений, повторюючи, що «майже стабільний резонанс — це прорив», але адміністрація була іншої думки. Студентів швидко відпустили, і кампус розчинився в шумі радості: хтось побіг до таверн, хтось — на ринок, хтось просто зник у місті, наче його там давно чекали.

Я ж стояла посеред двору Академії й відчувала дивну порожнечу.

Повертатися в гуртожиток не хотілося. Там було надто тихо для моїх думок і надто тісно для питань, які крутилися в голові. Мені потрібно було побачити цей світ удень, зрозуміти його логіку, ритм, масштаб — хоча б спробувати скласти теоретичний план повернення. Але водночас я не хотіла привертати до себе зайвої уваги.

Звісно ж, саме в цей момент вона й з’явилася.

— У тебе такий вигляд, ніби ти або втечеш з міста, або підірвеш ще щось, — сказала Ріона, підходячи ближче. Її блакитне волосся сьогодні було зібране в недбалий вузол, а в очах — звична іронія. — Пропоную третій варіант: прогулянку.

— Я за, — несподівано для себе відповіла я.

— Чудово, — втрутився Кейро, який стояв поруч і крутив у пальцях якусь монету. — Принц уже рветься бути гідом.

Я не встигла нічого сказати, бо Олівер просто з’явився — як завжди надто впевнено, надто вчасно.

— Лондінаполь не любить, коли його ігнорують, — мовив він. — А ти сьогодні маєш побачити його справжнім.

Я хотіла відмовитися. Справді хотіла.
Але він усміхнувся — і щось у грудях знову відгукнулося тією дивною хвилею.

Так ми й рушили: я, Ріона, Кейро і Олівер.

Лондінаполь вдень був ще контраснішим, ніж уночі.

Бруківка світилася слабким перламутром — магічний пил втирався в камінь десятиліттями. Над вулицями ковзали маг-мобілі — елегантні екіпажі без коней, що рухалися на тихому гудінні кристалів. Алхімічні лампи ще не згасли повністю й кидали золотаві тіні на фасади будівель у стилі магічного модернізму.

Ми проїхали ринок артефактів, де продавали речі, що могли змінювати колір настрою, зігрівати серце або… вибухати без попередження (Кейро купив одну таку й був страшенно задоволений).

На вулиці парових фотографів люди позували перед механічними камерами, які ловили не лише образ, а й емоційний відбиток.

А на площі «Сто Вишень» цвіли дерева з кронами такого насиченого вишневого кольору, що я на мить забула як дихати. Мій погляд був прикутий до одного елкіна, який стояв серед світла й тіні, високий, із широкими плечима, чорним волоссям, яке ловило червонуваті відблиски сонця, і виглядав… надто гармонійно для цього світу.

Я впіймала себе на думці, що дивлюся на нього довше, ніж на місто.

— Обережно, — прошепотів Ші. — „Фіксую підвищення біоритмів.“

— Замовкни, — так само тихо відповіла я.

Досі не можу збагнути, що на мене більше вплинуло: стародавня епоха, дивна еклектика міста чи присутність Олівера.

Коли ми повернулися до Академії, сонце вже хилилося до заходу.

Ріона підморгнула мені, Кейро щось кинув Оліверу на вухо — той фиркнув, але не відповів. І за мить ми залишилися удвох.

Він провів мене до моїх дверей мовчки. Це мовчання було густішим за будь-які слова.

— Айдо, — тихо сказав він.

Я обернулася.

Він стояв надто близько. Його світла шкіра світилася теплом, запах — гіркувато-солодкий, як пряне вино, — запаморочував. Чотирипалі руки повільно піднялися… і його пальці торкнулися пасма мого світлого волосся.

Наче хотів заправити його за вухо.

А потім він раптом нахилився — і поцілував мене.

Я не була готова до такого повороту.

Але його губи…
Вони торкнулися моїх так, ніби знали мене давно. Поцілунок був глибоким, впевненим, але не грубим — у ньому змішалися всі мої сподівання, весь страх і вся жага. Я відчула, як вібрація пройшла крізь тіло, як магія не ззовні, а зсередини підняла мене, і на мить здалося, що я відірвалася від землі.

Мене накрили суперечливі відчуття, і я не знала як відповісти на цей поцілунок, ледь розтуливши губи.

Він відступив першим.

— Пробач, — прошепотів він. — Я не мав… але  не міг інакше.

Я стояла, тремтячи, не знаючи, що сказати.

— Добраніч, Айдо, — тихо додав він і зник у коридорі.

А я зайшла до кімнати з відчуттям, ніби весь світ щойно змістився на пів кроку.

Після поцілунку я зайшла до кімнати так, ніби мене хтось непомітно підмінив.

Двері клацнули — звук короткий, буденний, а у мене в голові все ще звучало інше: його дихання, його тепло, той момент, коли губи торкнулися моїх і світ… зник. Я притулилася спиною до дерев’яних дверей, ковзнула долонями вниз і завмерла, ніби боялася зробити зайвий рух — раптом ця дивна ейфорія розсиплеться, як пил.

Мене трусило. Не від страху, а від… чогось давнього, але природного і живого.

У 26 столітті поцілунки були… ну, як сказати, археологія почуттів. Ритуал із музейної експозиції: «так колись люди показували прихильність». У нас залишилися торкання — так, фізичний контакт нікуди не подівся. Навпаки. Він став точнішим, розумнішим, безпечнішим. Усе було продумано, оптимізовано, зважено, як програма догляду за тілом.

Романтика ж? Романтика звелася до маленького жесту — квіти на першому побаченні.

Субліматні — акуратні, красиві, майже невагомі, з легким ароматом, який не викликає алергії й тримається без води й сонця. Їх ставили у прозору колбу на підвіконня. І була навіть неписана традиція: букет стоїть доти, доки пара зустрічається. Як візуальний, індикатор стосунків — красивий, естетичний, максимально не драматичний. І, звісно, більше букетів не дарували.

Коли стосунки закінчувалися, квіти просто утилізували. Без драм чи сліз з сцен з історичних мелодрам «чому ти так зі мною».  У нас було багато комфорту… і дуже мало дикості.

Я провела кінчиками пальців по губах і ледь не відсахнулася від власного відчуття — вони досі пам’ятали його.