РОЗДІЛ 10. РЕЗОНАНС.

Наступного ранку Академія жила так, ніби нічних таємниць не існувало — наче темрява та її секрети розчинялися з першими променями сонця.

Коридори гули голосами, сходами бігали студенти з книжками під пахвою, хтось палко сперечався про формули трансмутації, хтось — про вчорашню перевірку Аудитора, що нібито виявив у когось приховану магію. А я йшла на практикум професора Томасона Квінта з відчуттям, ніби під шкірою в мене захований чужий струм, що повільно пульсує в такт серцебиттю.

Браслет на зап'ясті був теплішим, ніж зазвичай — майже гарячим.

— Це погано, — пробурмотіла я собі під ніс, ховаючи руку в складках мантії.

— Це цікаво, — миттєво поправив Ші з тією інтонацією, яку я вже навчилася впізнавати як "наукове захоплення". — Фіксую залишковий відгук від інформаційного поля кілмантів. Рекомендую пасивне спостереження та уникання активних магічних втручань.

— Звичайно, — зітхнула я, закочуючи очі. — Спостереження. Як завжди. Може, ще й нотатки робити?

— Якщо бажаєте, я можу активувати функцію запису, — серйозно відповів він.

Я зайшла до лабораторії раніше за інших — мала слабку надію, що зможу непомітно злитися зі стіною чи стати частиною меблів. Не вийшло.

— Айдо! — першою мене помітила Ріона — темноволоса дівчина з гострим язиком, живими очима кольору бурштину та вічно забрудненими чорнилом пальцями. — Це правда, що кіт Аудитор вчора на тебе навіть не глянув? Кажуть, він просто пройшов повз, наче тебе не існувало!

— Мені просто пощастило, — знизала я плечима, намагаючись виглядати байдужою.

— Або ти страшніша за демонів, — всміхнулась вона, але в її очах читалася щира цікавість, а не злість. — Він завжди реагує на присутність дивної магії.

Інші студенти озиралися з неприхованим інтересом: хтось із повагою, хтось із недовірою, хтось — із прихованою заздрістю. Я відчувала це фізично, наче їхні погляди мали вагу й тиснули на плечі невидимим тягарем.

Професор Томасон Квінт з'явився, як завжди, раптово й ефектно — у мантії з підпаленим рукавом, звідки ще йшов легкий димок, і з очима людини, яка спала рівно дві години й живилася виключно ентузіазмом. Звісно, нюанси повідомив мій буркотливий асистент у вмонтований динамік на внутрішньому боці сережки.

— Чудово! Усі тут! Жодного ледаря! — радісно оголосив він, потираючи чотирипалі долоні. — Сьогодні ми створимо резонансний потік! Справжнє диво техно-алхімії!

Я мимоволі стиснула губи, відчуваючи, як у животі з'явився неприємний холодок.

У моєму світі, у 26 столітті, резонанс був чіткою наукою: синхронні коливання, точні графіки, хвилі, що накладалися одна на одну з математичною точністю, доки не знаходили спільну частоту. Усе було передбачувано, контрольовано, безпечно.

А тут…

Тут резонансом називали експеримент під девізом «подивимось, що вибухне першим».

Професор з ентузіазмом почав розставляти колби з бурхливими рідинами, мідні котушки й металеві пластини, які справді нагадували антени — тільки без елементарних стабілізаторів чи хоча б базового захисту від перевантаження.

— Виявлено системні недоліки, — одразу озвався Ші тим тоном, який використовував для оцінки катастроф. — Відсутність тепловідводу. Векторна нестабільність. Критичний ризик неконтрольованого енергетичного зсуву. Ймовірність вибуху — шістдесят сім відсотків.

— Професоре, — почала я якомога обережніше, піднімаючи руку, — якщо додати компенсаційний контур тут і тут, — показала на очевидні проблемні точки, — система буде стабільнішою...

— О, ви знову мислите надто раціонально, міс Рейн! — відмахнувся він з широкою усмішкою. — Магія не любить обмежень! Вона повинна дихати, розквітати!

Фізика теж не любить абстрактності, хотілося сказати мені, і вона мститься набагато болючіше.

Мені вручили так званий стабілізатор — тонкий металевий стрижень з рунами, викарбуваними по всій довжині. Він одразу почав вібрувати в моїх долонях, наче живий, пульсуючи теплом.

— Температура зростає, — попередив Ші тривожно. — Це не контрольований резонанс. Це прогресуюче перевантаження системи.

— Я це відчуваю, — прошепотіла я, стискаючи стрижень сильніше, намагаючись утримати його стабільним.

Світ навколо наче став густішим, повітря загуділо низькою частотою, що відлунювала в грудях. Волосся на руках і потилиці піднялося від статичної електрики. Я бачила периферійним зором, як Ріона поспішно відступає назад, як хтось із хлопців спіткнувся об власні ноги, намагаючись відійти подалі.

— Айдо! Тримай рівно! Саме так! — радісно кричав Томасон, не помічаючи наростаючої небезпеки.

— Він входить у критичну фазу! — крикнула я у відповідь, намагаючись перекричати наростаючий гул. — Потрібно негайно знизити енергетичний потік!

— Це і є кульмінація експерименту!

Ні. Це і є катастрофа в режимі реального часу.

Я не встигла більше нічого сказати чи зробити.

Колба спалахнула яскравим фіолетовим світлом, що різало очі. Метал заіскрився на частоті, що відчувалася кістками. Світ скрутився у спіраль, наче реальність вирішила зламатися.

Ба-бах.

Удар був коротким, оглушливим, сліпучим. Енергетична хвиля вдарила в груди, вибиваючи повітря з легень. Мене відкинуло назад, я втратила рівновагу, стержень випав з онімілих пальців — і вже готувалася болісно зустріти холодну кам'яну підлогу, коли… міцна рука схопила мене за зап'ястя.

Рух був точним та чітким, а ще надійним. Мене притягнули до грудей — і я відчула не тільки тепло чужого тіла, але й дивну вібрацію. Не від вибуху. Від нього. Наче крізь дотик проходив електричний струм, але м'який, живий.

Це був знову Олівер.

Він закрив мене власним тілом, наче щитом. Замість підлоги я зіткнулася з напруженими м’язами. Тепло його шкіри наче просочувалося крізь тонку тканину сорочки, стираючи межі між нами. Відчувалося, як швидко б'ється його серце — сильно, ритмічно і, водночас, заспокійливо. Крізь волосся відчувався гарячий подих. Щось у цьому було майже інтимним і досить чуттєвим, але при цьому правильним.