РОЗДІЛ 8. ПЕРЕВІРКА АУДИТОРА

Рівно о дев’ятій ранку я увійшла до Великої Зали Академії — і на мить забула, що взагалі вмію дихати.

Стеля вигиналася високо, мов підшита до самих хмар; золотисті люстри звисали, наче перевернуті лілії, наповнені магічним світлом; запах старих книг змішувався з ароматом мідних чорнил і ледь вловимим озоном — до болю знайомим, наче біля портальної станції у моєму світі 2550 року.

Але це був не мій світ. Я стояла у магічному Лондінаполі 1889-го — дивному, прекрасному і смертельно непередбачуваному.

Ші-асистент тихенько жеврів у вусі, як напівсонний люмінесцентний котик, який ще не вирішив, чи варто сьогодні глючити.
Це нагадало мені про Люміка — мого справжнього домашнього котика. І тільки-но ця думка промайнула в голові, я автоматично стиснула серце долонею, наче це могло заспокоїти мій панічний імпульс. Я ж залишила бідолашного Люміка у сусідки, коли йшла на роботу. Хвилинка, яка перетворилася на… інший світ.

Стоп. Зосередься. Ніяких котиків. Тут.

Але схоже, сьогодні коти теж мали свою роль.

Щойно я зробила кілька кроків у бік реєстраційного столу, як студенти раптом розступилися, утворивши своєрідне півколо. І я… побачила кота.

Ні, серйозно. Кота. В Академії магічних мистецтв. Та ще й на повідку.

В руках у кремезного, насупленого чоловіка, який виглядав так, ніби цілеспрямовано готовий влаштувати дуель… але замість меча вів кота.

Я мимоволі зупинилася, картина виглядала комічною попри усю серйозність.

— Чому… сюди привели кота? — прошепотіла я.

Ші промовчав. Або завис.

Кіт гордо сидів, обмахуючи себе хвостом і дивився так, ніби оцінював кожного студента на рівні ДНК.

Його шерсть була сіро-плямистою, очі — жовті, кругленькі, але надто уважні, мов у досвідченого мага у мініатюрі. Він повільно оглянув усіх присутніх і… не звернув на мене жодної уваги.

Абсолютно. Наче я для нього повітря.

Після секундної напруги зал видихнув — одночасно й синхронно.

Тільки тоді до мене дійшло, що кота привели не для розваги.

— Це… перевірка? — обережно спитала я, обернувшись до найближчого студента.

Він кивнув так природно, наче коти на заняттях — це буденність:

— Кіт Аудитор. Виявляє злих духів. Вони бояться його запаху.

О, прекрасно. У моєму світі коти ловили імпульси портальної енергії, а в цьому — духів. Чудово. Просто чудово.

Мені раптом згадалася лекція з історії музичного мистецтва: коли маленького Моцарта вперше виводили до аристократів, у залі сидів кіт. Його привели, щоб переконатися, що дитина не одержима нечистим, адже «так геніально грати не може звичайна людська дитина».
Моцарт же, будучи просто дитиною, насамперед, просто побіг до котика, погладив, і тільки після цього сів за рояль та зіграв щось абсолютно недитяче.

Я непомітно усміхнулася. Геній та кіт— ідеальна формула.

І саме в цей момент мене накрили спогади про Люміка. Адже він був не просто котом, звідки їм взятися у біоінженерному столітті, де домашні улюбленці стали біоадаптивними компаньйонами.

Світла шерсть, що ледь світиться в темряві м’яким блакитним відблиском; очі, що змінюють  відтінки залежно від настрою. І так, він ще й реагував на різкі зміни мого пульсу, муркотів біля грудей, коли я хвилювалася, і лягав на живіт, коли відчував біль.

Порівняно з цим волохатим «Аудитором» місцевий кіт виглядав… ну… як побратим, що працює за старою прошивкою.

— Кішка вас не боїться, — пролунав знайомий голос… занадто близько.

О ні. Звісно ж. А мала би?

З глибини зали, плавно, ніби тінь, що знає собі ціну, вийшов Олівер.

Його вишневі очі спалахнули холодним і хижим задоволенням. Мені стало тепліше й холодніше одночасно.

— Це означає, що ви пройшли випробування, Айдо Рейн, — сказав він низьким вібраційним голосом, що аж торкнувся шкіри. — Ви… чисті.

На відміну від тебе, наприклад, подумала я.

Він зробив крок ближче. Занадто близько. Його легкий, майже ароматний подих торкнувся моєї щоки. І хоч я знала, що треба відійти, моє тіло зрадницьки на секунду не послухалося.

— Не гордовито. Не зверхньо. Просто факт, — прошепотів він. — Хоч я і не перестаю дивуватися… що за диво ходить між нами.

— Дива не ходять. Дива працюють, — буркнула я.

— А ви працюєте на моє терпіння, — усміхнувся він, нахилившись так, ніби збирався щось додати… або зробити.

Я ледве стрималась, щоб не штовхнути його п’ятим пальцем у ніс.

Та саме в цей момент з-за моєї спини пролунав різкий звук — глухий, але дзвінкий.

БАХ.

Хтось зачепив масивну стару книгу. Не просто книгу — масивний том із символами, що нагадували сплетені кола й зигзаги. Він упав на підлогу і… розкрився, а її сторінки самі розгорнулися — і засвітилися блідим золотистим сяйвом.

Зал завмер у моменті напруги.

Олівер теж.

Я розвернулася —  у грудях щось стискається від надто знайомого імпульсу світла, який відчувався так само, як свого часу портал, що вирвав мене з мого світу.

Ші озвався миттєво:

—Виявлено джерело енергії. Потенційний портальний код. Рекомендую наблизитися.

— Ти хочеш, щоб я полізла в магічну книгу? — прошепотіла я.

—Так.

— Чудово… Дякую, дуже логічно, — пробурмотіла я майже пошепки.

Але усе ж підійшла. Майстер Дюма — теж. Олівер… не відходив ні на крок. Його присутність огортала невидимим, але відчутним теплом у спині, як небезпека, яка дихає у волосся.

На потьмянілій сторінці було зображення: тонка прямокутна пластина з гравіюванням.

Я застигла. Вона була схожа на мій браслет. Не "нагадувала" — а ідентична.

Браслет на моїй руці злегка засвітився. Здавалося, він відповідає.

Серце вискочило кудись у горло.

— Це знак кілмантів, — пояснив майстер Дюма. — Легендарна пластина небесних. За переказами, вона могла відчиняти портали між світами.