Розділ 5. ВИШНЕВІ ОЧІ, ЯКІ ВЖЕ ВИРІШИЛИ ЗА МЕНЕ

Я вийшла у двір, і вітер одразу вхопив мене за волосся, розкидав світлі пасма по обличчю. Після лекції Атраліуса в голові ще гуділо, наче всередині влаштували маленький феєрверк. Потрібно було просто подихати, зібратися з думками й зрозуміти, куди взагалі йти далі.

«Ші, хоч якусь мапу зроби, я вже втретє проходжу повз той фонтан із рибою-терористкою.»

«Працюю. Наразі маю: великий двір, дерева, фонтан-маніяк і двадцять сім студентів, які дивляться на вас, як на нову виставку в зоологічному саду. Точність — 41 %.»

Я зітхнула й пішла кам’яною алеєю. І тут відчула. Погляд. Гарячий, липкий, такий, що шкіра на потилиці одразу вкрилася мурашками.

Не встигла я обернутися, як почула кроки. Легкі, але впевнені. І голос, від якого в мене мимоволі здригнулося ліве око.

— А ось і наша знаменита Алістранійка.

Повільно повертаюся.

І бачу його.

Олівер.

Він стояв, спершись плечем об колону, руки схрещені на грудях. Високий, метр дев’яносто п’ять, не менше. Мантія розстебнута на два ґудзики зверху, видно ключиці й лінію грудних м’язів. Волосся чорне, блискуче, наче його щойно полити смолою. А очі… вишневі, глибокі, з тією легкою поволокою, від якої хочеться відвести погляд, але чомусь не виходить.

Він усміхнувся. Одним кутиком губ. І ця усмішка була настільки самовпевненою, що я одразу зрозуміла: цей хлопець звик, що дівчата або падають в непритомність, або починають заїкатися.

Я зробила нейтральне обличчя.

Хлопець дивився на мене так, ніби я вже належу йому. Погляд ковзав повільно: від очей до губ, до шиї, до ключиць, що виглядали з-під коміра мого сірого костюма. Потім нижче. Дуже повільно. Зупинився на грудях, на талії, на вигині стегна. Тканина синтетики була тонка, але не вульгарна, ідеально лягала за кожним рухом, підкреслювала все, що треба, і нічого зайвого. І він це бачив. Бачив занадто добре.

Він відштовхнувся від колони й пішов до мене. Кожен крок хижий, але граціозний. Зупинився так близько, що я відчула запах: кедр, дим, щось гостре й солодке, наче перець із медом.

Намагаюся зберігати спокій, але виходить дедалі гірше.

— Ви мене переслідуєте? — питаю прямо.

Він робить вигляд, що шокований. Дуже погано робить.

— Я? Переслідувати? Ні-ні. Я просто… часто буваю там, де стається щось цікаве. А ви, міс Рейн, — це зараз найцікавіше в Академії.

«Ймовірність флірту: 98 %. Ймовірність, що він вважає себе подарунком світу: 1000 %. Рекомендація: втікайте,» — миттю видав Ші.

— Ти досі без мантії, — тихо сказав він, і голос був низький, оксамитовий, з тією мелодійною протяжністю, від якої мурашки біжать по спині.

Я ковтнула повітря від такої відвертості.

— Мені ще не видали, — відповіла я, і голос, зрадник, видав легке тремтіння.

Він нахилився трохи ближче. Його подих торкнувся моєї скроні.

— І не треба, — прошепотів. — Я вже побачив усе, що хотів. Тепер цей образ закарбувався. Ось таку тебе, у цьому сірому, що обіймає кожен вигин так… ідеально, я й буду бачити у своїх снах. Дуже детально.

Він відступив на півкроку, але очі все ще тримали мене, наче мотузками.

«Температура тіла +2,1 °C. Пульс 118. Рекомендую негайну втечу, поки ви ще здатні йти прямо,» — сухо видав Ші.

Я ледь стримала бажання вдарити себе по лобі.

— Ти завжди так швидко вирішуєш, якими людям наснитися? — запитала я, намагаючись звучати холодно.

Він усміхнувся ширше. Зуби білі, ікла трохи гостріші, ніж у людей мого часу.

— Тільки коли людина варта того, — відповів. — А ти, Айдо Рейн… варта.

Він провів кінчиком язика по нижній губі, наче смакував моє ім’я.

— Я чув, ти сьогодні врятувала Атраліуса від вибуху, — продовжив він, роблячи ще півкроку. — Це рідкість. Зазвичай він сам усе підриває.

— Мені пощастило, — відповіла я.

— Або ти не така проста, як хочеш здаватися.

Він нахилив голову.

— До того ж… я помітив, ти розмовляєш із кимось. Тихенько. Сама з собою. Чи… не зовсім сама?

Я завмерла від нахабства, адже у двадцять п’ятому столітті, коли технології пішли вперед, мало хто наважується так відверто змивати особисті кордони.

— Це… звичка, - вирішую відповідати нейтрально.

— Дух-покровитель? — його очі блиснули справжнім інтересом. — Чи щось сильніше?

«Ймовірність, що він чув мене з Ші: 97 %. Ймовірність, що він тепер ніколи не відчепиться: 100 %,» — панікує Ші.

— Просто я, — бурмочу й роблю крок убік. — Мені треба йти.

— Я проведу, — одразу пропонує він.

— Ні.

— Тоді піду поруч. На відстані двох метрів. Обіцяю не заважати.

Він підморгує. Я закочую очі.

І тут бачу: за колонною Кейро відверто регоче, а Мілен швидко креслить щось у блокноті. Кейро піднімає руку й кричить через увесь двір:

— Олівере, принце, не лякай іноземку! Вона ще не звикла до твоєї королівської харизми!

Олівер лише махнув рукою, наче відганяє муху, і знову повернувся до мене.

— То як? Прогулянка? Я знаю місце, звідки видно весь Лондінаполь. І де точно ніхто не заважатиме.

Він сказав це так, ніби вже знає мою відповідь.

А я стою, відчуваю, як його погляд знову ковзає по мені, і розумію: він уже намалював мене в уяві. Цілком. Детально. І, судячи з виразу цих вишневих очей, йому дуже сподобалося.

Я розвертаюся й майже тікаю.

Але відчуваю його погляд на спині, на талії, на стегнах, аж до п’ят.

«Ші…»

«Так, моя розпечена й трохи розгублена господине?»

«У нас величезна проблема.»

«Я б сказав, королівських розмірів. І вона щойно вирішила, що ви — його доля. Вітаю.»

Я ледь не спіткнулася.

Принц із вишневими очима оголосив на мене полювання. І, здається, я вже в його снах без жодного шансу прокинутися.

-----
Від автора.
Якщо вам до вподоби, напишіть коротенький коментар у підтримку. Це надає мені натхнення і впевненості, що ви чекаєте наступного розділу.