РОЗДІЛ 4. АКАДЕМІЯ, ДЕ МАГІЇ МАЙЖЕ НЕМАЄ

Ранок почався з дзвону — справжнього, важкого, бронзового. Його звук розносив територію Академії так, ніби пробуджував сам повітряний простір, розбиваючи останню крихту на дрібні уламки. Прокинулася раніше за інших, довго лежала, дивлячись у стелю з її дивними спіральними візерунками, а потім зібралася й тихо спустилася сходами до головного корпусу. Сьогодні був день знайомства з викладачами — той самий день, який міг або зміцнити мою легенду, або розвіяти її в порох.

Перед виходом здійснила перевірку браслет на зап'ясті. Вчора екран світився немов опалове скло, але яскраві мерехтливі світлові зміни виглядали надто чужорідними для цього світу. Звісно, це був глюк через збій програм, адже тут не було зв’язку, мережі інтернет та можливості під’єднання до усіх серверів та систем. З усього залишилась програма Ші-асистент, калькулятор, компас та записник.

— Ші, імітуй девайс під звичайну прикрасу, — прошепотіла. — Щось невибагливе. Не дороге, але й вишукане.

— Вже працюю над цим, — буркнув він у вусі, і в його голосі чулося роздратування. — Хоча чесно кажучи, Айдо, краще б ви взагалі не вийшли з кімнати. Ваш рівень підготовки до соціальної взаємодії з чужорідним видом становить приблизно… двадцять три відсотки.

— Дякую за підтримку, — пробурмотіла під ніс.

— Це не підтримка. Це статистика.

Браслет миттєво змінився — тепер він нагадував звичайну срібну прикрасу з тьмяним напівдорогоцінним  каменем, що ледь сяяв. Ідеально.

Коридори гуділи від руху студентів. Кольори їхніх мантій — сині, бордові, срібні — означали факультети, але які саме, поки що залишилося загадкою. Мінувши масивні двері з бронзовими рунами, що пульсували слабким світлом, опинилася у Великій Залі. Там стояли високі кафедри, довгі столи, заставлені незрозумілими інструментами, кристальні спіралі, що світилися ледь-ледь, наче притаєні зірки.

— О, ви та сама Алістранійка! — раптово вигукнув чоловіка із розпатланим сивим волоссям і обгорілими краями мантії. Його фіолетові очі сяяли божевільним ентузіазмом. — Я професор Томасон Квінт. Техно-алхімія. Ви коли-небудь працювали з лінійними індукторами?

Погляд упав на скляний циліндр із тисячею тонких дротів і середніми пластинами, що виглядали так, ніби їх склала дитина з надто великою уявою.

— Ем… — Слова застрягли в горлі. — Не в такому вигляді.

— Прекрасно! Значить, не будете заважати своїми упередженнями! Ставайте тут! — він поставив біля мене довгого столу, заставленого колбами, котушками й… розрізаними механічними жабами.

Ледь не відступила назад — жаби рухали лапками, хоча були… буквально розібрані на частинах. Це було настільки протиприродно, що по спині побіг холодок.

— Виявлено механічно-анімовані об'єкти, — спокійно прокоментував Ші. — Небезпеки немає. Принаймні, фізичної. Але, будь ласка, Айдо, не торкайтеся цих жаб. Взагалі. Ніколи. Я не знаю, що станеться, якщо ви їх торкнетеся, і це мене лякає.

— Ти боїшся механічних жаб?

— Я обережний щодо того, що все рухається без очевидного джерела енергії.

Поруч зі мною стали двоє студентів: високий хлопець із бездоганно укладеним чорним волоссям, яке блищало, наче дорогоцінний метал, та дівчина з блакитним волоссям, зібраним у складну косу.

Дівчина кинула на мене оцінюючий погляд, і в її очах промайнула цікавість:

— Ріона Леріс. Ти новенька з Алістранії?

— Так, — кивнула, намагаючись виглядати впевнено. — А ти хто?

— Одна з кращих студенток цього факультету, — самовпевнено відповіла та, але усмішка була теплою, майже дружньою. — Якщо що — допоможу. Тут багато дивацтв, до яких треба звикнути.

Хлопець лише підморгнув, і в його русі була гра:

— А я Кейро. І не слухай Ріону — кращий тут насправді я. Вона просто голосніша.

Раптом усвідомила одну важливу річ: у цій Академії «магією» називають все, що хоч трохи виходить за рамки звичайної механіки та алхімії. Насправді ж великий явищ здавалися суто технологічними, але обмеженими ресурсами та незнанням про принципи, які були елементарними в моєму часі.

Коли професор Томасон наказав запустити індуктор, усе відразу почало вібрувати. Колби наповнилися густою парою, а механічні жаби почали божевільно стрибати по столу, лишаючись за собою яскраві сліди якоїсь магічної крейди.

— Айдо, я настійливо рекомендую відступити, — забубонів Ші. — Ці об'єкти приводяться нестабільно. Ймовірність вибуху становить тридцять сім відсотків.

— Ти завжди такий песиміст?

— Я реаліст. Це ви оптиміст, який бачить у хаосі можливості.

І тут я згалала один із простих принципів механіки свого часу — баланс важелів та розподіл сил. Швидко оглянула доступні деталі на столі, схопила кілька середніх стрижнів та невеличку пружину, і за лічені секунди створила примітивну, але ефективну конструкцію, яка стабілізувала систему.

Студенти навколо ахнули в один голос. Механічні жаби раптом перестали скакати та обережно залягли на місці, наче їх хтось вимкнув.

Томасон Квінт підскочив так енергійно, що ледь не перекинув колбу:

— Хтось щойно зробив те, чого я не міг досягти три роки! Хто це був?!

Кейро одразу показав на мене, і в його посмішці була суміш захоплення та здивування:

— Ось. Наша новенька з Алістранії.

Усі погляди вперлися в мене, наче всіх прожекторів. Серце калатало.

— Просто скажіть: у нас так прийнято, — тихо підказав Ші, і в його голосі вперше за весь час прозвучала... схвальна нотка? — Хоча, чесно кажучи, це було вражаюче навіть за моїми розрахунками.

І сказала, намагаючись прозвучати невимушено:

— У нас в Алісранії так… прийнято. Базові принципи механіки.

Томасон вражено схрестив чотирипалі руки на грудях, і його очі світилися, наче він щойно знайшов скарб:

— Неймовірно… У вас там, у вашій Алістранії, дуже розвинена магія! Просто дуже!

Студенти почали жваво обговорювати мій «талант», їхні оцінки зливалися в шум схвалення й здивування. І тут зрозуміло одне: тут і справді можна багато змінити. Можна стати тим, ким хочеш, якщо вмієш грати правильно.