Розділ 3. «Я — З АЛІСТРАНІЇ».

Карета мчала вузькими вулицями, що відлунювали звуками механічних клаксонів і приглушеним гулом магічних двигунів. Це був світ, де технології і магія не просто співіснували, а спліталися в дивний ансамбль, схожий на продуманий, але захоплюючий механізм. Пара, змішана з туманом, простилалась над бруківкою мов срібляста ковдра, створюючи атмосферу таємниці, що вабила і лякала водночас.

Я сиділа в екіпажі, стискаючи свій браслет так, ніби це був єдиний якір, що лишився з мого колишнього життя. Кураторка — жінка років сорока, у темно-синій сукні з високим коміром і химерною брошкою у формі півмісяця — час від часу кидала на мене оцінюючі погляди. Я відчувала, як вона намагається розгадати мої секрети,і в той же час я сама похапцем спостерігала за нею.

І чим більше я дивилася, тим більше деталей впадало в око. Її манера була більш протяжна, ніж у людей мого світу, а рухи — плавні, як у танцівниці, що рухається під водою. І тут я звернула увагу на її руки. Вони були дивні. Точніше, пальці. Їх було лише чотири на кожній руці. Вони були тонкі та довгі.

— Цікаво, це лише у неї така мутація чи у всіх людей? — подумки передала я своєму ШІ.

— Згідно з візуальним аналізом, це не мутація. Це стандартна біологічна структура для цього виду, — сухо відповів Ші. — Рекомендую мінімізувати прямий контакт, доки не буде встановлено протокол привітання.

— Ви виглядаєте блідо, міс… вибачте, як ваше ім’я? — нарешті запитала жінка з очима-ґудзиками чорного кольору. Її голос був мелодійніший, ніж я звикла, з протяжними нотами, що нагадували дзвін кришталю.

Здавалося, що напруга розігріла приміщення транспорту. У моїй голові промайнули сотні думок, десятки імен, але жодне не здавалося достатньо… іншоземним, щоб виправдати мою появу. Я вирішила ризикнути, використовуючи те, що було найближче до реальності.

— Айда, — сказала я тихо, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Айда Рейн. З Алістранії.

Важливо було сказати це спокійно. І в мене, мабуть, вийшло — кураторка схвально кивнула, ніби це цілком нормальне ім’я для дівчини з далекої країни, що туманно згадувалась у місцевих географічних довідниках.

— Чудово, міс Рейн. Алістранія — дуже гарна країна. Хоч я там ніколи не була і мало що чула про неї.

«То ви там теж не були… як і я» — хотіла сказати, але лише всміхнулася, відчуваючи, як мої щоки нагріваються від цієї першої, такої легкої, але такої важливої брехні.

— Поточний рівень підозри: середній, — тихо прокоментував Ші у моєму вусі. — Підтримуйте легенду. Ваша міміка була досить переконливою, хоча рівень вашого пульсу свідчить про високу емоційну напругу.

— Заткнися, Ші, — прошепотіла я, не рухаючи губами. — Ти занадто багато знаєш про мій пульс. Це не допомагає.

— Я лише констатую факти, Айдо.

Карета зупинилася біля великої арки, обвитої металевими лозами, що, здавалося, були живими. На ній висів сріблястий напис, що сяяв м’яким, неземним світлом: Академія магії Лондінаполя.

Я відчула мороз по шкірі, адже до останнього сподівалася, що магії не буде. Я, світло-руса, яскрава, ефектна дівчина, яка вивчала нейромоделювання, потрапила в Академію Магії, а не справжньої науки.

До карети підійшов молодий чоловік у темно-червоній формі академії. На його обличчі — стримана усмішка, а в очах — цікавість, що пронизувала, наче лазер. Його очі були більші, ніж у людей мого світу, а райдужки — насичено-фіолетові, майже світилися. Моя зовнішність, безсумнівно, контрастувала з місцевими жителями і привертала занадто багато уваги.

— Міс з делегації Алістранії? — уточнив він, його голос був глибоким і оксамитовим, з тією ж мелодійною протяжністю, що й у кураторки.

— Так, — підтвердила я. Серце калатало, але голос звучав рівно, як добре відкалібрований механізм. — Я запізнилася, а мої колеги, навпаки, виявилися занадто поспішними.

Юнак записав щось у журнал, який, здавалося, був зроблений з пергаменту.

— Пальців у цього також чотири, отже, це якась їхня особливість? — подумки передала я своєму ШІ, намагаючись не пропустити жодної деталі. — Ші, ти сканував їхню анатомію?

— Аналіз триває. Попередньо: чотири пальці, модифікація голосового апарату й, очевидно, слуху, підвищена чутливість райдужки до світла. Вони не є Homo sapiens з ймовірністю 73%, — відповів він, його голос звучав, як сухий, науковий звіт.

Юнак поправив пасмо темного волосся, і мені відкрилася ще одна деталь — вуха. Вони були значно меншими, ніби акуратно зліплені у формі равликової мушлі. 

— Вуха! Схожі на мушлі! — моє захоплення було важко стримати, і я ледь не сказала це вголос. 

— Еволюційна адаптація до їхньої звукової частоти, — прокоментував Ші, не розділяючи мого захвату. — Я не рекомендую вивчати їхні роги.

— Роги? — Я ледь не спіткнулася на рівному місці, хоча ми стояли нерухомо.

— Дане припущення рівноцінне 0,5%, — відповів ШІ. — Хоча, з огляду на анатомію, я б не виключав і можливості додаткових відгалужень.

— Ще, скажи, хвоста, — подумки гмикнула, але тепер мій погляд був сфокусований на нижній частині одягу, адже не зрозуміло, що ховають під цими довгими мантіями ці істоти.

Мене провели через подвір’я. Студенти, одягнені у мантії різних кольорів, проходили повз, несучи магічні прилади. Я помітила, що всі вони мали чотири пальці, великі, яскраві очі та мушлеподібні вуха. Моя зовнішність на їхньому фоні яскраво виділялася, як яскрава, але чужорідна пляма. Я була чужою серед цього дивного, але захоплюючого ансамблю.

Це був світ на межі розвитку — магічний модернізм.

Довелося слідувати за кураторкою всередину головного корпусу, де високі стелі були прикрашені спіральними люстрами з кристалів, а по стінах бігали візерунки, що нагадували химерні електричні ланцюги.

— Ваш номер буде тут, міс Рейн, — жінка відчинила двері. — Завтра зранку вас чекає знайомство з наставниками. А зараз — відпочиньте.

Я зайшла до кімнати. Коли кураторка пішла, можна було спокійно видихнути. Нарешті! Етап пройдено. Я увійшла в систему нового світу без документів, без ідентифікації, просто силою вигадки і збігу обставин. Проте не давало спокою, що я не просто в іншому світі, а серед іншого виду.