Розділ 2. ГОТЕЛЬ „КОРОЛІВСЬКА КВІНТА“ І ПЕРША БРЕХНЯ

Спершу нюхові рецептори уловили дивний запах і змусили мене розплющити очі. Це була особлива деталь, яка не вкладалась у жоден мій життєвий досвід: бджолиний віск і мед. Жоден пристрій моєї реальності не пахнув розтопленим воском. Повітря було важке, але чисте, і здавалося теплішим, ніж у стерильній лабораторії. Стеля над головою була різьблена, дерев’яна, із золотими вставками по периметру, що створювали відчуття пишної, але задушливої старовини.

Я різко піднялася, відчуваючи, як адреналін підкидає мене на ноги, і затримала подих.

Кімната навколо нагадувала номер старовинного готелю: важкі бордові штори, громіздке дубове ліжко, скриня, дзеркало у різьбленій рамі. Жодної техніки чи звичних оку пристроїв. Жодного звуку електроніки. Жодної голограми. Це було так, ніби я потрапила у музей, де експонати вирішили ожити.

Права рука інстинктивно потягнулася до лівого зап’ястя. Там, на світлій шкірі, виблискував та нетипово мерехтіння, наче коштовність, рідкокристалічний браслет. Це був персональний багатофункціональний гаджет, що адаптувався під мою життєву систему, працюючи від пульсу, і не потребував жодної зарядки. як-от перші телефони і девайси.

 Його нано-технології дозволяли ШІ-асистенту працювати навіть без інтернету чи в космосі. Але зараз екран був мутний, кольору природного африканського опалу з яскравими бліками, а інтерфейс не реагував належно. Лише короткий напис, що різав, як скло:

Локальна мережа: недоступна. Під’єднання: неможливе. База даних: 0%

— Ші?.. — прошепотіла я, відчуваючи, як у горлі пересихає.

Браслет тихо клацнув, і я почула його голос, що пролунав прямо у вусі. Динамік був вмонтований у вигляді мініатюрної внутрішньої сережки, що ідеально вписувалася в сучасний образ яскравої, ефектної та динамічної дівчини і не потребувала додаткової мороки.

— Стан користувачки: свідомість відновлена. Стан місцевості: визначити неможливо. Моя рекомендація: не панікувати.

— Ти жартуєш?.. — Я відкинулася назад, світлі пасма волосся розсипалися по плечах. — Панікувати — це мінімум, що я можу зробити! Я щойно пережила перехід між світами, який не замовляла, Ші! Я не знаю, де я, і твій єдиний зв’язок зі мною — це браслет, який працює на чверть потужності!

— Я розумію ваше занепокоєння, Айдо. Але паніка не є раціональним інструментом для вирішення проблеми. Хоча, мушу визнати, ваше серцебиття зараз дуже… живе.

Гаразд, поки що розмову з цим саркастичним шматком коду можна відкласти на потім. Я вибігла з кімнати, штовхнувши важкі двері. Коридор був оформлений темним деревом, під ногами м’який килим, а на стінах висіли портрети людей із величезними, майже нереально круглими очима. Вони виглядали… не зовсім людськими, а радше як персонажі з химерного готичного роману.

Наприкінці коридору, де висіла старовинна бронзова табличка, я зупинилася. Напис був англійською:

Призначено для делегації студентів з Алістранії.

— Алі… що? — прошепотіла я, намагаючись знайти хоч якісь дані в залишках пам'яті ШІ.

— Алістранія: нульовий запис у всіх відомих базах даних, — сухо констатував Ші. — Ймовірно, це локальна назва.

Поки мій мозок осмислював почуту інформацію, знизу долинули крики. Чоловічий і жіночий голоси сперечалися так гучно, що стіни вібрували. Я, рухаючись дуже обережно, спустилася сходами й зупинилася за різьбленою колоною, моє серце стукотіло, як барабан.

— Це ганьба! — вигукувала кураторка у темній, важкій сукні, що нагадувала мені про вікторіанську епоху. — Делегація з Алістранії втекла посеред ночі! Без попередження! Без документації! Ніхто не знає чому!

— А кімната їхня оплачена до кінця місяця! — бурчав адміністратор, чоловік із пишними вусами.

Раптом всередині мене щось «клацнуло». Я не розуміла, де знаходжуся і що сталося, але це був шанс. Якщо делегація втекла, а готель очікує студентів, значить, можна…

— Айдо. Не роби дурниць. Ваша ризикованість зараз досягла критичної позначки, — холодним голосом попередив Ші.

— Ризик — це мій профіль, Ші. Ти ж знаєш, я ризикована, — прошепотіла бездушній надокучливій програмі у відповідь.

Я зробила крок уперед, але моя яскрава, ефектна зовнішність, яка так виділялася на фоні тьмяного інтер’єру, привернула увагу раніше, ніж думки встигли намітити реальний план.

— Перепрошую… — голос у мене вийшов трохи захриплим, але впевненим. — Я одна з делегації.

Двоє людей обернулися на мене з виразом змішаного шоку й полегшення.

— Ви… залишилися? Чому ж не поїхали з усіма? — Кураторка підійшла ближче,

її погляд критично оцінював мій костюм, який, на щастя, був нейтральним, хоча й надто легкою синтетикою для цього світу.

Я ковтнула. Брехня сама лягла в уста, як ідеально підігнаний нано-костюм.

— Я була… дуже виснажена після дороги. Заснула. І… здається, вони поїхали без мене, — змусила себе зробити вигляд, що мені соромно, але внутрішньо вже розробляла стратегію.

Адміністратор глянув на кураторку. Та зітхнула, схопилася за голову, але потім швидко взяла себе в руки.

— Гаразд! Гаразд. Добре, що хоч одна лишилася. Не можемо ж ми перед Академією виглядати дурнями! Ви поїдете з нами. Академія Магії чекає!

Академія Магії? Моє серце, яке Ші назвав «живим», пропустило удар. Магія? Я, студентка нейромоделювання, у світі, де існує магія? Це було гірше, ніж я могла уявити. Це було фантастично.

Ші, однак, сказав сухо, його голос звучав, як тріск бінарного коду:

— Ймовірність викриття: 64%. Але користь — 100%. Підтримую рішення. Не забувайте: ви розумна. Вивчіть їхні протоколи.

І за п’ять хвилин я вже сиділа в дивній кареті, яка рухалася сама — без коней, без колісного скреготу, а лише з тихим гулом алхімічного двигуна. Це була перша ознака того, що цей світ не такий вже й примітивний та безнадійний.

За вікном пропливало місто, яке могло б бути Лондоном XIX століття… якби в Лондоні їздили карети з маг-пальним, фотографи користувалися спалахами з кристалів, а на дахах сиділи механічні ворони, що, здавалося, виконували роль камер спостереження.