Розділ 1. РЕЖИМ „МАГІЯ ШІ + АВТОПІЛОТ“

Лабораторія дослідницького центру «Нейра-Лінк Інституту» завжди пахла, як поганий компроміс: стерильний озон вів програшну битву проти легкого, ледь відчутного аромату моєї третьої за сьогодні чашки синтетичної кави. Мій робочий простір був собором зі скла та пульсуючого блакитного світла, де історія зустрічалася з майбутнім.

Я швидко заправила неслухняне пасмо світло-русявого волосся за вухо. Це був нервовий жест, хоча й намагалася виглядати як ідеально зібраний, яскравий та ефектний дослідник. Постійно вважала себе розумною, але моя схильність ігнорувати червоні прапорці була легендарною.

У 2550 році, коли технології поєдналися з практичністю та штучним інтелектом, увійшли до числа популярних розваг віртуальні подорожі. Їх рекламували біл-борди та екрани-скляні стіни крамниць. Тисячі бажаючих обривали сервери, прагнучи обійти онлайн-чергу і стати в ряди перших дослідників. Мені ж пощастило тут працювати, тому я стала однією з перших активних експериментаторів. Зрештою, що може трапитися, якщо за останній тиждень це уже третя подорож.

Посеред зали, підвішена в полі магнітної левітації, стояла капсула VIRT-PATH 3.0. Вона була не просто металева; це був біотканний полімер, що мерехтів перламутровим блиском, наче гігантська, спляча перлина, оточена тонкими металевими ребрами, що нагадували нано-скелет.

Мій погляд ковзнув на панель керування. Інтерфейс, зітканий із голографічних ниток, демонстрував різні режими віртуальних подорожей. Але один режим, позначений кричущим червоним трикутником, притягував погляд, як заборонений плід:

MAGIA AI + AUTOPILOT (β-версія)

Системне попередження: Не активувати. Не сертифіковано. Ризик незворотної інтеграції.

— Що за дурня? — пробурмотіла я, нахиляючись ближче, моє відображення — надто яскраві очі, надто інтенсивний погляд — дивилося на мене з екрана. — Навіщо додавати режим, якщо ним не можна користуватися? Це ж просто провокація! І вона саме для мене!

— Айдо, не натискай нічого зайвого! — крикнув мій куратор Андерс, який саме пив свій зелений смузі, але палець уже ковзнув по інтерфейсу, намагаючись лише закрити це дратуюче вікно з попередженням.

На жаль, інтерфейс того дня поводився особливо примхливо. У той фатальний момент, коли я намагалася прибрати палець, крапля нервового поту, насичена біо-електричним зарядом, скотилася з моєї скроні і впала прямо на сенсор. Система зареєструвала це як повне, біометричне підтвердження.

Екран спалахнув сліпучим білим.

Режим активовано. Код: 771-МАГ-ШІ.

— Що? Ні! Я ж не… — Я озирнулася, ніби шукаючи спосіб скасувати команду, але було пізно.

Капсула видала глухий, низькочастотний гул, який відчувався більше кістками, ніж вухами. Дверцята зіткалися з рідкого металу і м’яко зрушилися, втягуючи мене всередину.

Андерс кинувся до панелі вимикання, але екран мигнув червоним: доступ заборонено.

Всередині капсули все завмерло у спокійній, оксамитовій тиші. М’який гелевий прошарок, насичений нано-роботами, огорнув моє тіло, створивши ефект безвагомості. Це було схоже на обійми, які готувалися тебе задушити.

Голографічні лінії проступили в повітрі, відтворюючи запланований маршрут: «Модельований світ альтернативного Лондона 1889». Але голограма раптом пішла артефактами — фрагменти зникали, змішувалися, перекручувалися, наче хтось змішував епохи, як фарби. Я бачила вікторіанські ліхтарі, що перетворювалися на рунічні стовпи, і туман, що витканий із чистого бінарного коду.

— Це не добре… — тільки й встигла шепнути, відчуваючи, як моє серце починає битися в ритмі, несумісному з життям.

Голос системи звучав уривчасто, ніби його розривали на шматки, а слова розсипалися на нано-частинки:

Автопілот… не відповідає… Помилка маршруту… Корекція неможлива… Злиття світів… Небезпека…

Світ розірвало на частини.

Спершу все стало білим — абсолютне засліплення, що випалює сітківку.

Потім чорним — ніби хтось погасив небо, забравши навіть зірки.

Потім знову білим, але іншим, холодним, різким, колючим, наче мільярди кристалів.

Я відчула падіння, проте не вниз — а водночас у всі напрями. Моє тіло втратило зв’язок із мозком, свідомість ніби ковзала по скляних пластинах. Я відчула, як хвилі світла перетинають мене наскрізь, ніби я була лише симуляцією. Мільярди точок інформації стискалися в одну, обіцяючи божевілля.

Останнє, що я почула, був голос Ші — мого персонального асистента, якого система чомусь активувала до повного занурення. Його голос, зазвичай сухий і формальний, пролунав дивно близько, майже всередині моєї голови:

— Користувачко, Айда. Будь ласка, зберігайте хоча б мінімальний спокій. Запускаю аварійний протокол виживання. Режим «Магія ШІ + Автопілот» виявився нестабільним. І, до речі, ви забули у сусідки свого кота.

Потім його голос став тихим, майже шепотом, що пробився крізь хаос:

— І Айда… тримайтеся за щось реальне. Це рекомендація.

І світ засвітився новим, неможливим кольором.