ЕПІЛОГ

Весна прийшла в Лондінаполь несподівано — теплими вітрами, що несли запах цвітіння вишень і ранковий гамір ринкових вулиць. Місто здавалося тим самим, але я знала: після того, як портал закрився назавжди, світ став іншим. Легшим. Світлішим.

Я йшла центральною площею, тримаючи в руках кошик із кольоровими стрічками та маленькими шестернями. У цьому світі механіка й магія жили поруч, і я приносила в ремісничі лавки свої ідеї — крихітні покращення, підказані логікою моєї цифрової епохи.

— Пані Айдо, ви знову вигадали щось нове? — усміхнувся старий крамар, побачивши мене.

— Ну, я лише трошки… додала систему фіксації для велосипедів, — ніяково всміхнулася я. — Щоб не шкрябалися об камінь і не перекидалися так легко.

— Лондінаполь вас любитиме, — підморгнув він. — Ви каталізатор майбутнього.

Я подякувала й рушила далі вздовж вулиці, обрамленої будинками з кольоровими стріхами й вітражами. Ті, хто впізнавали мене, махали руками або вклонялися — дехто з подивом, дехто з повагою. Ходили чутки, що я врятувала місто від великої темряви. Хтось казав, що я «та сама дівчина з іншого світу». Хтось — що я «напів-кілманта». А хтось просто посміхався, коли бачив мене поруч із Олівером.

Не квапилася розвіювати чи підтверджувати жодну версію.

Головне — я була живою. І була коханою.

Біля великого мосту, де річка текла спокійно, немов сама була сонною після довгої зими, стояв Олівер. У темно-синій сорочці з підкоченими рукавами та шкіряних рукавицях він тримав дерев’яну дошку з начерками.

Я зупинилася в кількох кроках від нього і притиснула кошик до грудей. Він відчув мене одразу.

— Я знав, що ти прийдеш, — усміхнувся він, навіть не обернувшись. — Ти завжди приходиш сюди саме в той момент, коли я малюю.

— А ти завжди малюєш, коли хочеш, щоб я прийшла, — засміялася я.

Він повернувся. Його вишневі очі — ті самі, в які я колись дивилася крізь напівтемряву академії, — світилися теплом, якого я ніколи не втомлювалася бачити.

— То що ти малюєш? — підійшла я ближче.

Олівер підняв дошку. На ній були позначені лінії, намети й куполи.

— Будинок.

— Наш? — моє серце затремтіло.

— Так.

Несподівано мої очі наповнилися теплом. Він підійшов і обережно поклав долоню мені на живіт.

— Ти вже відчуваєш нашого малюка?

Я кивнула.

— Деколи. Наче щось тепле всередині. Наче… я вже не сама.

Його очі наповнилися таким світлом, якого я не бачила ніколи раніше. Він підхопив мене на руки, розсміявшись голосно — від щастя, від подиву, від того, що світ сам підказував: наш початок став не тільки нашим.

— Я хочу, щоб ти була щаслива, — прошепотів він, ставлячи мене на землю й притискаючи чоло до мого. — У будь-якому світі. І якщо наш дім починається отут, на цьому мосту, між минулим і майбутнім — я приймаю це.

— Я щаслива, — відповіла я. — Бо ти поруч.

Ми стояли так довго, обійнявшись, і я відчувала, як усе в мені заспокоюється. Код усередині мене став стабільним. У поєднанні з його частиною він більше не був небезпекою — він став силою. Силою двох.

Кілька місяців потому ми разом спостерігали, як у Лондінаполі вперше запускається повністю автоматизована система підвісних ліхтарів — за моїми ескізами. Газетярі кричали: «Новий винахід від тієї самої дівчини з Алістранії!» «Магія чи наука? Вулиці світитимуть усю ніч!»

Олівер стояв поруч, тримаючи мою руку на животі.

— Ти змінила цей світ, — тихо сказав він.

— Ні, — усміхнулася я. — Я лише показала, що він може бути іншим.

— І ми — теж, — додав він і поцілував мене.

Над містом спалахнув перший ліхтар. Потім другий. Потім третій. Позаду почувся сміх Кейро, Ріони і Мілена. Я відчувала себе частиною цього світу. Вулиці Лондінаполя вперше за історію засяяли так, ніби зірки спустилися на землю.

Але наші плани на майбутнє були ще більшими.

У мене на браслеті залишився лише один резерв енергії. Ми могли скористатися порталом лише раз. Я мріяла показати Оліверу свій світ — двадцять шосте століття з його неймовірними цифровими технологіями, з літаючими містами і безкінечними знаннями в одній долоні. А він… він найбільше хотів зрозуміти той маленький навушник у моєму вусі, з якого лунав голос Ші. «Це було найцікавіше, що я коли-небудь чув», — повторював він щоразу, коли ми згадували про це. Він уже уявляв, як стоятиме посеред мого світу й слухатиме, як машини говорять.

Перед цим ми мали відсвяткувати наші заручини на офіційному королівському балу — з музикою, вогнями дирижаблів над палацом і всіма, хто став нам родиною. А за традицією елкінів готував мені свою пісню. Я ще не чула її, але вже знала: вона буде про нас. Про два світи, що знайшли один одного.

І наостанок, коли ми стояли на тому ж мосту під світлом нових ліхтарів, Олівер тихо прошепотів мені на вухо:

— Ти б хотіла повернутися у свій світ?

— Тільки якщо з тобою, — відповіла я. — Мій дім там, де ти.

Він задумався на мить, а потім усміхнувся тією своєю вишневою усмішкою.

— У мене було стільки питань до твого… особливого друга, якого ти називала «Ші». Мені за ним трохи сумно, Айдо.

Я посміхнулася. З технологіями зручно, вони можуть згенерувати готовий алгоритм, але в них немає серця. Тепер я це зрозуміла.

— Зате я дещо пам’ятаю зі свого світу, тож нововведення в Лондінаполі тільки починаються, принце.

— Звучить як погроза, — він нахилився до мого вуха і ніжно поцілував.

Але я знала: це не погроза. Це обіцянка.

Бо чотирипалий елкін з вишневими очима, нащадок давньої і мудрої цивілізації кілмантів, принц Олівер Тирелл знайшов собі пару — дівчину Айду, яку усі вважали дивною Алістранійкою.

І наша історія ще не закінчилася.