Розділ 20. САМОСТІЙНИЙ ВИБІР

Коли тіні розвіялися, коли останній відлуння їхніх голосів стихли у повітрі, портал став іншим.

Тихим — але не мертвим.

Не загрозливим — але живим.

Він випромінював світло, яке тепер не палахкотіло божевільним вогнем, не вибухало хвилями, а... дихало. М'яко, ритмічно, як жива істота, яка нарешті знайшла баланс після тисячоліть хаосу.

Я стояла поруч зі своїм вишневооким принцом, все ще тримаючись за його руку — міцно, наче боялася, що якщо відпущу, все це виявиться сном.

Моє тіло тремтіло від виснаження, але всередині було щось нове. Відчуття завершеності. Цілісності. Наче пазл, над яким я билася все життя, нарешті склався в одну картину.

— Ми... ми зробили це? — мій голос був слабким, ледь чутним, але чистим, без болю, без того жахливого відчуття, що код роз'їдає мене зсередини.

Мій коханий усміхнувся — так тепло, так ніжно — і торкнувся моєї щоки своїми чотирма пальцями:

— Так, — його вишневі очі світилися в тьмяному сяйві порталу. — Ти зробила це. Ти врятувала нас обох.

— Ми зробили, — я поправила його, стискаючи його руку сильніше, переплітаючи наші пальці. — Без тебе я б не змогла. Ти — моя друга половина. У всіх сенсах.

Писар Міжсвіття підійшов ближче, його довга постать майоріла в тінях храму, а величезні сріблясті очі спостерігали за нами з чимось схожим на задоволення.

— Ви з'єднали дві частини ключа, — він промовив урочисто, схиливши голову в знак поваги. — Портал тепер стабільний. Збалансований. Він більше не буде розривати реальність, не буде створювати Тіньові розколи, не буде знищувати своїх носіїв.

Він зробив паузу, дивлячись на портал, що пульсував за нашими спинами:

— Але він чекає.

Олівер насторожився, його рука інстинктивно обхопила мою талію захисним жестом:

— Чекає на що? — його голос був обережним.

Писар поглянув на нас обох із повагою, якої я не бачила раніше в його давніх очах:

— На ваш вибір.

Ці слова повисли в повітрі.

Вибір.

Я вдихнула глибоко, відчуваючи, як серце прискорюється.

Настала мить істини.

Мить, коли ми маємо вирішити, що робити далі.

— Ми можемо піти у світ кілмантів? — я тихо спитала, дивлячись на портал, що дихав золотим світлом. — У міжсвіття? Назавжди?

Частина мене боялася цього питання.

Частина — хотіла почути відповідь.

— Так, — Писар кивнув. — Портал відкриє вам шлях. Ви з'єдналися з кодом, стали його частиною. Ви зможете жити там, де час не існує, де реальність рідка, як вода. Де кілманти чекають на тих, хто зможе з'єднати світи.

Він говорив так спокійно, так буденно, наче пропонував нам обрати, в яку кімнату переїхати.

— Чи можемо ми... — мій вишневоокий принц обхопив мене за талію міцніше, притягнувши до себе, — залишитися тут? У цьому світі? У Лондінаполі?

Писар усміхнувся — вперше за весь час я побачила справжню, щиру усмішку на його давньому обличчі:

— Так. Портал більше не тягне нікого силоміць. Він не вимагає. Він не забирає. Тепер він слухається. Ви — господарі свого вибору. Ви вільні.

Я повільно повернулася до свого коханого, дивлячись йому прямо в вишневі очі.

Ті самі очі, в які я закохалася.

Ті самі очі, що світили мені в темряві.

— То... що ми обираємо? — я прошепотіла, і мій голос тремтів не від страху, а від ваги цього питання.

Мій елкін довго дивився на мене.

Його вишневі очі вивчали кожну рису мого обличчя, наче намагався запам'ятати цю мить.

Потім він узяв мене за обидві руки, переплів наші пальці — його чотири з моїми п'ятьма — і промовив так тихо, так щиро, що моє серце ледь витримало:

— Я обираю тебе, — його голос не тремтів, не вагався. — У будь-якому світі. У будь-якому часі. У міжсвітті чи тут. Не має значення, де ми будемо.

Він торкнувся свого лоба мого — наш жест, наша клятва:

— Але тільки якщо ти будеш щаслива. Тільки якщо це те, чого хочеш ти. Бо твоє щастя — це єдине, що має значення для мене.

Моє серце стислося так болюче, так солодко.

Сльози навернулися на очі — не від смутку, а від переповнюючої любові.

Якби Ші був тут, він би, мабуть, сказав щось на кшталт: "Рівень окситоцину критичний. Емоційна залученість сто відсотків."

І я б посміхнулася йому у відповідь. Але його не було.

І тепер я приймала рішення сама. Своїм серцем та розумом.