РОЗДІЛ 19. ЄДНАННЯ

Олівер притягнув мене до себе та поцілував.

Не обережно. Не ніжно. А пристрасно, відчайдушно, так, наче це був останній поцілунок у всесвіті.

Його губи були гарячими, наполегливими, і я відчула, як весь світ зникає — тіні, храм, небезпека.

Залишилися тільки ми і наші палкі губи. Його руки обхопили моє обличчя, його чотири пальці торкалися моєї шкіри так ніжно й водночас так наполегливо.

Коли ми нарешті відірвалися один від одного, обоє задихані, він притиснув свій лоб до мого:

— Твої очі, — він прошепотів хрипло. — Твої сіро-блакитні очі... вони як небо після грози. Як світанок після темної ночі. Я можу дивитися в них вічно і не набриднуть.

Моє серце калатало так голосно, що я була впевнена — він чує його:

— А твої... — я торкнулася його обличчя, дивлячись у його вишневі очі, які світилися в темряві. — Я вперше побачила такі очі тут, у цьому світі. У моєму часі таких не буває. І вони... вони наче вино. Червоне, п'янке, що вдарило мені в голову з першого погляду. Я оп'яніла від них. Від тебе.

— То ми підемо? — запитав він тихо, але в його голосі була невагома рішучість. — З'єднаємо код? Станемо тим, ким маємо бути?

Писар спостерігав за нами, і я б поклялася, що в його давніх очах промайнуло схвалення.

— Ти повинен доторкнутися до її серця, — він сказав урочисто. — Вона — носій матриці, технології. Ти — носій енергії, крові хранителів. Коли ви з'єднаєтеся... код стане цілим.

Мій вишневоокий принц стиснув мої пальці, і я відчула, як він тремтить:

— А якщо... якщо це зашкодить їй? — його голос зламався. — Якщо щось піде не так? Я не можу ризикувати нею!

— Якщо ви не зробите цього, — Писар відповів так спокійно, наче розповідав про погоду, — вона зникне через кілька годин. Код повністю поглине її. А ти, як частина того ж коду, загинеш разом з нею. Це вже неминуче.

Тіні різко завили, наче відчули, що щось має статися.

Вони наближалися, оточували нас щільнішим колом.

Я підняла обличчя до свого коханого, торкаючись його щоки:

— Я боюся, — призналася я чесно, дивлячись прямо в його вишневі очі. — Я страшенно боюся. Але...

Я взяла його руку, поклала собі на груди, туди, де під шкірою світився золотий код:

— З тобою я готова. На все. Навіть на це.

Він притиснув мене до себе так міцно, що я відчула кожний його подих, кожен удар його серця:

— Ми зробимо це разом, — він прошепотів у моє волосся. — Як завжди. Разом.

І тоді він сказав щось, що змусило моє серце зупинитися:

— Айдо Рейн з майбутнього, — його голос був тихим, але таким твердим, — я люблю тебе. Люблю так сильно, що готовий розділити з тобою будь-яку долю. Будь-яку трансформацію. Навіть якщо ми станемо чимось іншим після з'єднання коду — ми станемо цим разом.

Сльози покотилися по моїх щоках:

— Я теж люблю тебе, — я прошепотіла, і ці слова вирвалися з такою силою, з такою певністю. — Люблю більше, ніж свій час. Більше, ніж свій світ. Більше, ніж саме життя.

Навіть тіні навколо нас на мить завмерли, наче вражені силою наших слів.

Підземна зала почала хитатися, вібрувати від магічної енергії.

Портал за нашими спинами загорівся золотим світлом — таким яскравим, що воно заливало кожну щілину кам'яних стін, кожну тріщину в підлозі.

Я поклала свою руку на його груди — туди, де билося його серце.

Він поклав свою долоню на моє серце — туди, де світився код.

Наші очі зустрілися.

Сіро-блакитні та вишневі.

Небо після грози та червоне вино.

Два світи. Два часи. Дві половини.

— Готова? — він прошепотів.

— З тобою — завжди.

І сила пройшла крізь нас.

Не поступово.

А миттєво, як блискавка, що вдарила в землю.

Наскрізь.

До глибин душі.

До самої суті нашого існування.

Я відчула, як золоті нитки з мого тіла простягаються до нього — тисячі тонких ниток світла, що тягнулися, переплітались, з'єднувались.

А з нього у відповідь йшли темно-вишневі ниті енергії — теплі, живі, пульсуючі.

Вони зустрілися на півшляху між нами.

Переплелися.

З'єдналися.

Стали одним цілим.

Біль.

Такий гострий, що я скрикнула.

Але одночасно — насолода.

Відчуття завершеності.

Відчуття, що я нарешті стала цілою.

Наші очі світилися однаковим світлом — золотисто-вишневим, новим, неймовірним.

Код з'єднався.

Дві половини стали одним цілим.

Тіні завили так голосно, так пронизливо, що камінь під ногами затремтів.

Портал вибухнув світлом — сліпучим, всепоглинаючим.

І в одну мить — усе темне зникло.

Тіньові розколи розсипалися на дрібні частки, що розчинилися в повітрі.

Вони не загинули.

Вони... завершилися. Стали цілими. Знайшли спокій.

Тиша впала так швидко, так абсолютно, що у вухах задзвеніло від контрасту.

Я відчула, як моє тіло слабшає, ноги підкошуються.

Світ почав темніти по краях.

Я зомліла — але мій вишневоокий принц зловив мене, підхопив на руки, не дав упасти.

Останнє, що я відчула перед темрявою — його руки, що тримали мене.

Його серце, що билося.

І воно билося синхронно з моїм.

Один ритм.

Одне серце на двох.

Він прошепотів, і його голос долинав крізь наростаючу темряву:

— Ти жива... — у його словах були сльози. — Боже, ти жива. Дихаєш. Твоє серце б'ється.

Він притиснув мене до грудей:

— А значить... і я живий. Ми обоє живі. Ми вижили. Разом.

Писар підійшов ближче, і я ледь чула його голос крізь туман, що огортав свідомість:

— Ви з'єднали код, — він говорив з чимось схожим на гордість. — Ви врятували одне одного. Ви стали тим, ким мали стати тисячу років тому.

Пауза, і потім:

— А тепер... тепер врятуйте світ. Обидва світи. Минуле та майбутнє.

І темрява поглинула мене повністю.