РОЗДІЛ 14. ЗАЙВИЙ ЕЛЕМЕНТ

Поки портал набирав силу, підземний зал, здавалося, почав дихати — важко, глибоко, як живий організм, що прокидається після тисячолітнього сну. Камені на стінах світилися золотими прожилками, які пульсували в такт якомусь невідомому серцебиттю. Руїни, що стояли тут мертві сотні років, ожили, задрижали, заспівали беззвучною піснею давнини.

Повітря стало густим, як мед, в'язким, важким, але водночас холодним, мов подих порожнечі між світами.

Я стояла перед величезним порталом, і моє тіло пульсувало світлом — золотим, білим, синім. Я світилася так яскраво, що відкидала тіні на стіни храму.

Код у мені пробудився повністю.

Я відчувала його — не як чуже, а як частину себе. Він співав у моїх венах, танцював під шкірою, вимагав, кликав, тягнув до порталу з нестримною силою.

Міцні руки обіймали мене за плечі, не даючи впасти.

Олівер.

Мій вишневоокий принц тримав мене так, наче я була єдиною річчю в усесвіті, яка мала значення.

— Ти гаряча, — прошепотів він біля мого вуха, і в його голосі був страх, який я рідко чула. — Набагато гарячіша, ніж до цього. Наче температура зростає зсередини.

— Це... портал кличе мене... — я задихалася, намагаючись втримати контроль над власним тілом. — Він хоче... забрати мене. Зробити частиною себе. Я відчуваю його тягар, його голод...

Мій коханий різко обернувся до Писаря Міжсвіття, і його вишневі очі спалахнули магічним полум'ям:

— ЗРОБИ ЩОСЬ! — він кричав так відчайдушно, що його голос відлунював по залу. — Ти чекав сотні років! Ти знаєш, як працює цей прокляті портал! ТО ДОПОМОЖИ ЇЙ!

Але давній елкін лише спокійно спостерігав, його величезні сріблясто-сині очі не моргали. У його погляді не було байдужості — лише древнє розуміння законів, яких ми не могли змінити.

— Вона вже розірвана між двома світами, юний принце, — його голос був тихим, майже співчутливим. — Ти не можеш зупинити процес силою. Навіть твоя магія не здатна змагатися з порталом такої потужності.

— Я можу все, якщо справа стосується її! — вишневоокий принц кинув у нього погляд зліший, небезпечніший, ніж будь-коли. Його чотири пальці стиснулися на моїх плечах. — Я розірву цей портал голими руками, якщо треба!

Писар повільно підійшов ближче, тримаючи свої довгі руки підняті в жесті миру, щоб мій вірний друг не сприйняв це як загрозу.

— Слухай мене, сину світу, — він говорив обережно, вибираючи кожне слово. — Те, що відбувається з нею — це не смерть. Це не поглинання. Це не знищення.

Він зробив паузу, дивлячись на мене з чимось схожим на... надію?

— Це заклик. Кілманти — живі. І вони шукають свою ключницю. Вони чекали тисячу років, щоб хтось почув їхній голос. І вона почула.

Мене знову хитнуло, світло під шкірою спалахнуло так яскраво, що я зойкнула від болю.

Мій коханий ледь втримав мене, притиснувши до своїх грудей.

— Я не хочу йти без нього... — прошепотіла я, заплющуючи очі, намагаючись зосередитися на його теплі, на його серцебитті. — Я не можу залишити його тут. Не після всього... не після того, як ми...

Писар нахилив голову набік, і щось промайнуло в його давніх очах — здивування? Зацікавленість?

— Можливо, ти й не мусиш йти сама, ключнице, — він говорив повільно, наче кожне слово важило тонну.

— ЩО? — Олівер різко повернувся, його вишневі очі розширилися.

Писар підійшов до великої металевої конструкції збоку від порталу — частини механізму, яку я не помічала раніше. Він поклав свою довгу, тонку долоню на поверхню, і там відкрилися стародавні символи — руни, які пульсували синім світлом, руни, яких ніхто з елкінів не бачив тисячі років.

— Кілманти були мудрими, — він говорив із почуттям глибокої поваги. — Набагато мудрішими, ніж ми можемо осягнути. Вони знали, що ключниця може бути не одна. Що іноді найсильніші подорожі потребують супутника. Що самотність у міжсвітті — це смерть.

Його погляд упав на наші поєднані руки — мої п'ять пальців переплелися з його чотирма.

— У порталі є можливість перенести двох, якщо їхні енергетичні поля... переплетені. З'єднані не просто магією, а чимось глибшим. Зв'язком душ.

Він дивився на нас обох з виразом, який здавався дивним на його нелюдському обличчі — тепло, майже ніжно:

— А ваше поле переплетене сильніше, ніж будь-яке інше, яке я бачив за всі мої століття. У вас... — він шукав слово, — спорідненість. Резонанс. Ви — дві половинки однієї енергії.

Я відчула, як моє обличчя палає не тільки від жару порталу, а й від його слів.

Вишневоокий принц не відпускав мене жодної секунди, його тіло огортало моє захисним бар'єром.

— То скажи, що робити, — він вимовив твердо, майже крізь стиснуті зуби, і в його голосі була рішучість, що не терпіла заперечень. — Скажи мені, і я зроблю це. Що завгодно.

Писар зробив глибокий вдих, і я побачила, як його обличчя стало серйознішим:

— Але перш ніж ви підете, треба розірвати один зв'язок, який може вас обох убити в міжсвітті, — він говорив обережно, наче боявся моєї реакції.

— Який? — я злякалася, стискаючи руку коханого сильніше.

Писар наблизився й обережно, майже з благоговінням, доторкнувся довгими пальцями до мого браслета — того самого, що світився золотом на моєму зап'ясті з того дня, як я потрапила сюди.

— Ось цей, — його голос був м'яким, але непохитним.

Мій браслет. Моє єдине нагадування про дім. Про майбутнє. Про все, чим я була.

— Браслет містить частину коду, який розриває твою структуру, — Писар пояснював, не відводячи погляду. — Він не призначений для перенесення між світами. Він створений для цього світу, для цього часу. У міжсвітті, де реальність рідка й нестабільна, де час не існує... він стане тягарем. Він знищить тебе зсередини. Розірве на атоми.

Я здригнулася так сильно, що мій вірний друг міцніше притиснув мене до себе.

Браслет... мій останній зв'язок з домом. З моїм світом. З усім, чим я була до того, як потрапила сюди.