РОЗДІЛ 8. СИЛА КОХАННЯ

Я стояла між ними, мов тінь — крихка, тремтяча, неповна. В кімнаті було холодно, хоча вогонь у каміні палав яскраво. Холод йшов зсередини мене.

— Температура тіла знижена на один градус, — повідомив Ші. — Периферична циркуляція порушена. Це може бути ознакою того, що портальний код переходить у наступну фазу активації.

Я нарешті знайшла в собі сили заговорити:

— Якщо портальний код поглинає мою енергію... то як його зупинити? Має бути якийсь спосіб. Кілманти не створили б технологію без вимикача.

Батько Олівера відкрив стару книгу з символами кілмантів. Сторінки шелестіли, наче живі, а руни на них світилися тьмяним золотом.

— Є два способи, — він провів пальцем по древньому тексту. — Перший — повністю закрити портал. Тоді код перестане отримувати живлення з між-світового простору й засне. Він стане неактивним, хоча залишиться в тобі назавжди.

— Це можливо? — я відчула крихту надії.

— Якщо знайти другий ключ, — він показав на схему в книзі — дві половинки якогось пристрою. — Один ключ у тебе на руці. Другий... — він похмуро глянув на мене, — другий може бути де завгодно. У цьому світі. Або в іншому.

Надія згасла так само швидко, як з'явилася.

— А другий спосіб? — тихо спитала я, хоча частина мене не хотіла знати.

Батько повільно закрив книгу, і в тиші цей звук був наче удар.

— Носій мусить віддати енергію тому, хто зможе її витримати без шкоди, — він говорив обережно, кожне слово зважуючи. — Хтось повинен взяти на себе тягар коду. Перенести його повністю. Або...

Він зробив паузу, і я знала, що йде далі.

— Або портал забере носія повністю. Ти станеш частиною порталу. Не живою, не мертвою. Просто... енергією між світами.

Олівер схопив мою руку так сильно, що мені було майже боляче, але я не заперечувала. Його дотик був єдиним, що тримало мене тут.

— НІ! — він закричав, і його голос відлунав по залу. — Це не станеться! Я не дозволю! Чуєш мене?! НЕ ДОЗВОЛЮ!

Його вишневі очі спалахнули магічним полум'ям — я ніколи не бачила його таким. Відчайдушним. Переляканим до смерті.

Батько глянув на нього з якоюсь суміччю співчуття та розуміння:

— Сину... ти повинен бути готовим, що любов — це не лише радість. І не лише боротьба за кохану людину. — Його голос став тихішим, але тверішим. — Це ще й жертва. Готовність відпустити, якщо це єдиний спосіб врятувати.

Очі Олівера потемніли, наче налилися кров'ю. Він тремтів від гніву, від страху, від відчаю:

— Я віддам що завгодно. Своє життя. Свою магію. Свою душу. — Він притягнув мене до себе, обхопивши обличчя долонями. — Але не її. Ніколи її.

Я опустила голову, відчуваючи, як сльози збираються в куточках очей.

Моя долоня тремтіла в його руці — тремтіла від страху, але також від того, що він говорив так, ніби ця історія вже не про магію та портали.

А про нас двох.

Про те, як сильно він мене любить.

І про те, як сильно мені боляче від усвідомлення, що я можу його втратити. Або він — мене.

— Підвищена емоційна чутливість, — зазначив Ші майже м'яко, якщо механічний голос взагалі може бути м'яким. — Портальний код впливає не тільки на фізіологію, але й на психологічну структуру. Ви стаєте більш вразливою. Більш відкритою. І це робить вас беззахиснішою.

Я знала це. Я відчувала, як кожна емоція вирізається в мені глибше, яскравіше, болючіше.

Як кожен дотик Олівера відгукується в моєму серці як грім.

Пізніше, коли батько повернувся до архівів обіцяючи шукати будь-яку інформацію про другий ключ, а ми залишились удвох, я сиділа біля вікна в його кімнаті. Зірки над Лондінаполем були гострими, мов кристали, холодними та далекими. Мені хотілося торкнутися їх, відчути щось стабільне, незмінне.

— Олівере... — мій голос був тихим, майже беззвучним.

— Я тут, — він одразу опинився поруч, сів так близько, що наші плечі торкалися. Його тепло огортало мене. — Я завжди тут.

Я повернулася до нього, дивлячись у його вишневі очі, які світилися в темряві:

— Якщо зі мною щось станеться... якщо код візьме мене... ти не повинен...

Він поклав свої чотири довгі пальці на мої губи, зупиняючи слова:

— Не кажи цього, — його голос тремтів. — Будь ласка, не кажи. Я тебе не втрачу. Чуєш? Навіть якщо мені доведеться розірвати самі портали голими руками. Навіть якщо доведеться піти проти всіх законів магії та науки.

— Але якщо... — я спробувала ще раз, бо мені треба було сказати це.

— Айдо, — він обхопив моє обличчя долонями, його вишневі очі дивилися прямо в мою душу. — Я відчуваю тебе. Твоє світло. Твоє серце. Твою душу. Ти — частина мене тепер. І навіть якщо світ розірветься на шматки, навіть якщо реальність зламається, я триматиму тебе. До останнього подиху. До останнього удару серця.

У мене забракло повітря. Сльози покотилися по щоках.

Він нахилився ближче, торкнувшись свого лоба мого — жест, який став для нас мов обітниця. Мов клятва. Священна і нерушима.

— І знай: я ніколи не дозволю тобі стати тінню, — прошепотів він так ніжно, що моє серце ледь витримало. — Не дозволю тобі зникнути в порожнечі між світами. Ти — моя дівчина з іншого світу. Моє світло. Моя зоря в темряві.

Його слова обгорнули мене теплом, як найніжніші обійми.

Мої очі наповнилися сльозами — не від страху за себе. Вперше я не боялась за себе.

Вперше — боялась втратити його.

Бо якщо мені доведеться зникнути, щоб врятувати його світ, його життя... я зроблю це.

Навіть якщо це розірве мене на частини.

Я поклала голову на його плече, відчуваючи, як його серце б'ється в такт моєму:

— Ти мій світ... — прошепотіла я крізь сльози. — Моя реальність. Єдине, що тримає мене тут.

Його руки обійняли мене так міцно, так захисно, наче він справді міг захистити мене від самої долі.

— Тоді залишайся, — прошепотів він у моє волосся. — Залишайся зі мною. Обіцяй.