РОЗДІЛ 6. Я - ПОРТАЛ

— Ні! Тільки не це! Я не можу! Зупини це! — моє серце калатало так сильно, що боліло. Сльози текли по щоках. — Олівере, допоможи мені!

Він кинувся до мене, намагаючись узяти за руки, але світло обпекло йому долоні — ніжно, проте непомильно, як знак: «Не втручайся». Я побачила, як він зморщився від болю, і це розірвало моє серце.

— Тримайся! — кричав він, його чотири пальці стискалися в кулаки від безпорадності. — Я поруч! Я не залишу тебе!

— Емоційний стрес критичний, — сухо повідомив Ші. — Раціональне мислення практично відсутнє. Ви діє виключно на емоціях, що знижує шанси на виживання. Рекомендую заспокоїтися.

ЗАСПОКОЇТИСЯ?! Як я можу заспокоїтися, коли я стаю ПОРТАЛОМ?!

Тіні підступили ближче, оточуючи нас повним колом. Одна з них витягнула темний язик енергії й торкнулася ноги Олівера. Він зойкнув від болю — я чула це, і це було гірше за мій власний біль. Холод пробіг його тілом, я бачила, як він здригнувся.

— Вони хочуть тебе вирвати з цього світу! — вигукнув він, знову піднімаючи меч, хоча його рука тремтіла. — Але я не дозволю!

— А я не хочу між світи! — задихнулася я, відчуваючи, як світло всередині мене росте, стає нестримним. — Я хочу залишитися тут! З тобою!

Його вишневі очі зустрілися з моїми — і в цей момент щось клацнуло всередині мене.

Світло навколо мене затремтіло — і раптом вибухнуло, як хвиля чистої енергії.

Тіні відкинуло назад, вони завили від болю. А коридор наповнився золотими потоками, які танцювали в повітрі, як живі.

На мить усе стихло.

Дихання.

Тиша.

Світло.

— Айдо? — прошепотів Олівер, і в його голосі був страх. Справжній страх. — Ти мене чуєш?

Я стояла посеред коридору, і відчувала себе інакше. Сильнішою. Іншою. Наче я була не зовсім людиною.

Мої очі… я не бачила їх, але ЗНАЛА, що вони змінилися. Темно-золоті. Як у тих, хто належить до порталів.

А в моїх руках пластина світилася, як зоря, пульсуючи в такт моєму серцю.

— Я… чую їх, — сказала я, і мій голос лунав дивно — наче з відлунням.

— Кого? — Олівер стояв застиглий, його меч все ще світився, готовий захистити мене від будь-чого. Навіть від мене самої.

— Тіньових.

Кілмантів.

Світ між світами.

Все… переплетено…

Я бачила це — мережу світів, які існували паралельно. Нитки долі, які з'єднували всіх нас. І в центрі — я. Ключниця. Та, що може відкрити прохід.

— Айдо, повернись до мене, — його голос був м'яким, благальним. — Хоча б на мить. Не йди туди, куди я не можу за тобою піти.

Він кинув меч і простягнув до мене руки — його дивні чотирипалі руки, які я так любила.

Я кліпнула — і світ повернувся до нормального. Візії зникли. Очі стали знову людськими, хоча всередині все ще пульсувало чуже світло.

— Я… тут, — прошепотіла я, і голос тремтів. — Я все ще тут.

— Добре, — він одразу підхопив мене за талію, притиснув до себе так міцно, що я відчула кожен удар його серця. — Побігли. Поки світло тримається. Поки я можу тебе захистити.

Ми знову побігли коридором — цього разу тіні боялися підійти.

Світіння, яке йшло від мене, розсовувало їх, мов дим. Вони відступали, шипуючи та виючи, але не наважувалися атакувати.

Коли ми дістались люка, мої сили почали згасати. Світло тьмяніло. Руни на шкірі блякли.

— Вилазь першою, — наказав Олівер, підсаджуючи мене.

— Ні. Спочатку ти, — заперечила я, хоча ледь трималася на ногах.

— Айдо, не сперечайся зі мною зараз! — його вишневі очі палали відчаєм. — Я не залишу тебе позаду! Ніколи! Навіть якщо доведеться стати на місці твоїм щитом!

Сльози знову навернулися на очі. Від виснаження. Від його слів. Від того, як сильно він мене любить.

— Гаразд, — кивнула я й вибралась нагору, хоча кожен рух давався з болем.

Олівер виліз слідом, одразу підхопивши мене на руки, коли побачив, що я ледь стою.

Тільки-но ми зачинили люк — тіні спробували прорватись, але останній спалах світла від браслета заблокував їх. Ляскіт і виття долинали з-під підлоги.

— Вони не зможуть вийти? — запитала я, задихаючись, притискаючись до його грудей.

— Ні, — він обережно опустив мене на холодну підлогу друкарні, але не відійшов, обіймаючи за плечі. — Але вони тепер точно знають, де ти. І вони прийдуть знову.

Я опустила голову йому на плече, відчуваючи, як залишки адреналіну залишають моє тіло, а на їх місце приходить виснаження.

— Олівере… Ти це також помітив? Що відбувається зі мною? — мій голос тремтів. — Я змінююсь. Стаю чимось іншим.

Він став переді мною на коліна, взявши моє обличчя своїми теплими долонями:

— Ти — сильніша, ніж думаєш. Але я тебе не відпущу. Не дам зникнути між світами. Не дам тобі стати просто порталом. — Його вишневі очі дивилися прямо в мою душу. — Ти — жива. Ти — моя. І я завжди повертатиму тебе до цього світу. До себе.

— А якщо я стану… не собою? — прошепотіла я, торкаючись його обличчя. — Якщо я перестану бути Айдою?

— Ти ніколи не станеш не собою, — він поцілував мої долоні, мій лоб, мої повіки. — Бо я завжди знайду тебе. Навіть якщо доведеться пройти всі світи. Навіть якщо доведеться розірвати самі портали. Я знайду тебе і поверну додому.

Його слова обгорнули мене теплом, стали опорою серед хаосу.

Я заплющила очі, дозволяючи йому просто тримати мене, поки моє серце заспокоювалося.

— Рівень кортизолу нормалізується, — зазначив Ші. — Хоча емоційна залученість все ще надмірна. Але… фізіологічні показники покращуються. Можливо, людський контакт має терапевтичний ефект.

Я ледь не розсміялася крізь сльози.

Навіть ШІ визнав, що Олівер мені допомагає.

За дверима друкарні вітер завивав довго й низько.

Наче хтось невидимий стежив за нами.

Наче світи поза цим приміщенням чекали мого наступного кроку.

Але зараз, у Оліверових обіймах, з його вишневими очима, що дивилися на мене з такою ніжністю, я відчувала себе в безпеці.