Розділ 7

Розділ 7

 (2 місяці і 0 днів)

Ми їхали через маленьке містечко у нашій великій імперії. Сьогодні був не просто похмурий день, через погоду, щось в ньому навіювало страх та бажання тікати. Сьогодні рівно два місяці до мого одруження. Весілля вже не було чимось далеким та примарним. Мої батьки вирішили, що пора переїжджати в маєток, де традиційно проводяться весілля родини та похорони членів нашого клану, а заодно, по дорозі туди, мені мали показати наші землі. Мені наш світ здавався зовсім іншим. Реальність зняла з мене рожеві окуляри. Наш світ набагато більш розділений на класи та походження ніж мені здавалося.
Місцями, де жили тільки люди, панувала розруха, бідність та жахіття. Зараз селище яке ми проїжджали виглядало так наче тут тільки но закінчилась війна. Старі хатинки, бідно вдягнені селяни. Діти які виглядають голодними та змученими. Дорослі в очах яких не було ні бажань, ні життя. До нього ми встигли побувати в двох невеликих містечках, де переважали Ліндри, вони істотно відрізнялися станом, але люди всюди виглядають наче вони приречені. Тут, де тільки люди, панує хаос і бідність, коли все в чарівних містах дихає багатством. Це відкрило мені очі на те що ті хто має магію вважають і поводять себе так наче вони кращі за простих людей.

Я дивилася на маленькі будиночки і дітей, які цікавилися нашою процесією. Дорослі стояли поодаль проводжаючи нас недовірливими поглядами. Матері притискали свою малечу у захисних жестах. 
Складно не помітити відразу п'ять дорогих магічних екіпажів, не рахуючи величезної кількості охоронців і екіпажів  з речами.  Частину шляху мої батько і мати вирішили бути в моєму екіпажі. Мабуть, щоб подивитись на мою реакцію, або для просвітлення мене у справи імперії. На чолі колони їхав мій брат. Принц був у повній бойовій екіпіровці. Я бачила як він приваблював жінок у містах та селищах. Алекс дійсно був гарним, від нього йшла не відома мені раніше аура сили.  
За ним слідували його підлеглі, чоловіки різного віку всі у гарних червоних обладунках. Кращі воїни мого брата.
В інших каретах їхали кравчині і камеристки, фрейліни королеви, радники  короля, мої майбутні фрейліни і десь серед них їхала Тара. Я знала, що на якійсь ділянці дороги мама з татом покинуть мене, та Тара пере сяде у мій екіпаж, звільивше місце для Її Величності, і Рамір приєднається до нас наздогнавши нас на тракті. Я чекала на цю мить, як наче вона манна небесна. 
Мені наказали не показувати обличчя,  тепер, спостерігаючи з зачарованого вікна за всім жахом бідності, я зрозуміла чому. Думки про те, як байдуже було моїм батька на все навколо тривожили мене.  Не могла не думати про те, як живуть ті, хто не був чарівниками. Ці почуття викликали дуже великі сумніви в правильності і законності їх правління. Я завжди вважала, що ліндри і люди рівні, але, побачивши різницю в рівні життя, не можу сказати, що підтримую й досі свою думку.
Скарбниця імперії наповнювалася золотом кожного місяця. Ми були найбагатшим родом у своєму світі. Тільки на моє весілля було витрачено понад півмільйона золотих монет. Раніше я не замислювалась як саме дістаються нам такі гроші. Побачивши умови життя простого люду, я не можу просто прийняти і зрозуміти потребу у таких витратах на весільну церемонію. А повсякденні витрати? Скільки їжі йшло у смітник? Не кажучи вже про весілля та бали, мамині вбрання не надягалися більше двох разів. Постійно нові прикраси. Кожна картина у замку коштувала стільки скільки ці люди не бачили ніколи у своєму житті.
Тепер, коли я маю підтримку роду  Вуівр, аурвирців, підтримку з Дромвіра я мала щось зробити, якось виправити все що руйнує мій світ. У мене були думки та варіанти як піти проти сім’ї та втекти з весілля. Але тепер я не хотіла просто тікати. Втікати це те ж саме що прийняти думку про те що я схожа на цих людей більш ніж я хочу.

— Батьку, чому тут панує така суцільна бідність, коли міста магів просто ломляться від багатства? - Я продовжувала дивитися у вікно сподіваючись на хоч якесь пояснення від голови нашого світу.

- Це ж село! – наче це все мало пояснити - Роботи тут не має, вони самі забезпечують свої потреби землеробством, та зовсім трохи торгуючи з містами, в основному тут живуть тільки люди...- почала відповідати мама.
— Я спитала у батька!  - щось в мені змінилось - Якщо причина що вони самостійно забезпечують себе, то чому рівень життя людей у Вархеймі, наприклад, так відрізняється у людей від ліндрів? - Я подивилася на батька, який бридко посміхався.
- Ти самостійно відповіла на своє питання! Це люди, а не ліндри! Цей рівень життя вже вищий, ніж вони заслуговують. – він зневажливо відмахнувся.
- Чи не вважаєте ви, Ваша Величність, що це расова дискримінація яка навіть не має ґрунту? Де б ви зараз буди якби не звичайні люди? Вони вирощують нашу їжу, платять податки, роблять брудну роботу, поки вельможі та ліндри живуть своє найкраще життя. – в мені клекотала злість і зневага до цих двох.
-  Чи не здається вам, принцеса, що худоба не заслуговує на іншу долю? — роздратовано спитав батько.
- Худоба? Ось так ви бачите людей. – я зло посміхнулась батьку - І чим вони відрізняються від нас? Окрім відсутності магії? Навіть якщо вони не мають доступу до сил, серед них багато видатних умів, тих завдяки кому ми з вами тут де є зараз, але ці люди все одно живуть у злиднях. Тепер я розумію чому.
- І чому ж? – Король Дамир з ненавистю дивився на мене – Що в твоїй пустій голові зародилося?
- Тому що їхній правитель ставить свою расу вище. Ви зневажаєте демонів, зневажаєте людей, зневажаєте ангелів та аурвирців але ви нічим не відрізняєтесь від будь кого з них. Пустий і зарозумілий чоловік який не здатний жити в мирі з оточуючими, не стверджуючись за рахунок приниження більш слабкого противника.
- Маріє, заткни рота! – перейшла на крик королева Аврора -  Хіба ти…не смій так розмовляти зі своїм батьком і своїм королем! – мати не могла сформувати думку через свої емоції.
- Мені нема про що з ним говорити. – я приборкала свою злість і начепила маску холоду - Одного разу вам доведеться визнати мою думку, тим більше, що я більше не порожнє місце. Ліндри вислухають мене, якщо буде потрібно. А ще у мене є можливість попросити підтримки у Дромвіру!
-А хто за тебе заступиться, дитино, якщо я захочу прибрати тебе? Той принц самовдоволений хто знає де? -Батько все ще самовдоволено посміхався.
- Не забувайте, у мене є клятва клану Вуівр, який піде за мною та їхні демони, і так я також маю прихильність кронпринца Дромвіра. Не так вже й мало для Вісімнадцятирічної принцеси, чи не так? – я посміхнулась – Хто знає, які ще з кланів підуть за мною.