Розділ 2

 Розділ 2

Наступні кілька днів пройшли мирно і тихо. Якщо це взагалі можна назвати спокоєм, той стан, в якому я перебуваю з дня свого народження.

Ніхто не згадував, що сталося на прийомі, наче нічого не відбулось, але стурбовані погляди тітки свідчили зовсім про інше. Родичі не на жарт злякалися візиту незнайомця. Я, у свою чергу, намагалась не згадувати про ту коротку зустріч. Навіщо накручувати себе даремно. Тем паче я досі не розумію що саме тоді відбулось. Той чоловік був загадковою пригодою, але щось мене лякало у цій зустрічі. Наче я стою на порозі чогось багато більшого ніж я сама.

Мене настільки це непокоїло, що я заходила з розуму. Відволікалась як могла. Читала, максимально багато часу проводила з маленькою двоюрідною сестрою. Навіть намагалася акцентувати увагу на тому, що для мене вибрали чоловіка і весілля вже за півроку. Я намагався переконати себе, що все не так вже й погано. Хто знає, може бути, хлопець виявиться хорошою людиною і навіть через деякий час я зможу його покохати або хоча б почати поважати та сприймати як рідну людину. Тітка ж навчилась, навіть четверо дітей народила.

 Повторюючи собі знову і знову, що все добре і не так страшно, я прийшла до думки про своє безсилля. Я була абсолютно не готова до такого повороту подій. Тортури власного виробництва проходили у вигляді постійних плаваючих спогадів про Веліара. З моєю абсолютно дірявою пам'яттю його образ міцно застряг у моїй голові. Воно вже втрачало хоч якийсь сенс, але образ не покидав мене. Я вже дала свою згоду на весілля, та й кому вона насправді була потрібна. Рішення не можна змінити, і чи був у мене вибір взагалі. Мій світ до мене не справедливий, але я в ньому лише піщинка.

Мені не дозволять стати повноцінною бойовою одиницею серед військових, я не зможу втекти, де б я не опинилась, мене знайдуть і повернуть шукачі з клану Іраніс. І безглуздо йти в зовнішній світ, я про нього нічого не знаю. Не такий широкий вибір шляху. Тому краще домовитися, ніж вгадати, якими будуть наслідки відмови та суперечок. Як показала практика, мені не пробачать бунту.

Я не хотіла припиняти тренування, вирішила що це може стати віддушиною у сірих буднях. Навчати дітей потім зможу або раптом нападуть на мою родину, і чоловіків не буде поруч. Я розуміла, що все це лише відмовки, і використовувала їх, щоб виплеснути свої емоції.

Десь на шосту ніч після балу, переконавшись, що всі втратили пильність, втекла у ночі. Рідний сарай здавався мені найбезпечнішим місцем  у всьому світі. З тих пір я прокрадалась до нього щовечора, стукаючи по саморобних тренувальних манекенах і вихлюпуючи стільки злості, скільки могла, але щоразу, коли я від втоми падала на землю, починала плакати. Мені лише вісімнадцять, і я збираюся стати дружиною чоловіка якого навіть не бачила жодного разу. Скільки часу потрібно, щоб з'явилася перша дитина? А потім друга? Я не готова нести цей тягар.

Сьогодні всі були зайняті з моєю маленькою двоюрідною сестрою Анабель. Вона вередувала вкрай дивним чином. Наче яка мара на неї найшла. Навколо неї зібралася вся родина, боялись пробудження «подарунка долі». Я зі славшись на втому, вислизнула з кімнати, та що було сил дременула до сараю звичним для себе маршрутом.

Швидко знайшла свій костюм, переодягнулася і почала розігріватись, вирішила почати з рукопашного бою. Відчуття, що за мною стежать, не покидало весь час. Спочатку закрався страх, що це хтось із моєї сім'ї. А потім охолола. Який сенс цього боятися, якщо мене і так вже покарали. Гірше не буде. Після чергового обстрілу манекена  я остаточно переконалась, що за мною стежать і почала шукати спостерігача.

Джерело моєї тривоги було знайдено на балці під дахом, він спокійно сидів, дивився на мене, не відводячи погляду. Я мало не ахнула від несподіванки. Тещо я бачила зараз здавалось магією, чи сном. Я навіть мотнула головою, але він не зник.

Схожі, але чорні штани, чоботи, сорочка, зачіска з високим хвостом. Моя власна ілюзія ніби ожила і раптом стала такою відчутною. В одну мить він стрибнув униз. Легко, ніби він нічого не важив, наче ковзаючи по повітрю, він приземлився поруч зі мною. Нас розділяло не більше ніж  п’ятдесят сантиметрів. Чомусь поряд з ним стало набагато спокійніше і сумніше водночас. Моя підсвідомість намагалась кричати мені, що це все не нормально. Що я не маю так реагувати. Моя сила намагалась розбудити мене підвищуючи температуру тіла, та я була невблаганна.

-Доброї ночі, Марі, пробачте, будь ласка, я не хотів заважати тренуванням. Ви знайшла мене досить швидко. - Чоловік посміхнувся, з цікавістю спостерігаючи за моєю реакцією.

-Що ви тут робите? Ви... — я прикусила язика, щоб не сказати чогось небажаного і колкого.

Нехай, навіть якщо це ілюзія, побуде тут ще трохи. Можливо це й не правильна реакція. Але як це все нагадує мені мої улюблені історій про кохання.

- Так… я казав, що більше не прийду… але я не міг відмовити собі в ще одній зустрічі з вами. Я не міг забути...- Він поправив моє пасмо, що випало з зібраного у косу волосся.

— Забути що? - Як я зараз виглядав безглуздо, сподіваючись, що він це про мене.

- Так… не задурюйте собі голову. Чи не боїтесь ви знаходитись тут вночі сама? - Чоловік обійшов мене і став за моєю спиною.

- Я завжди так тренуюся, і саме тому, що тут можна побути наодинці. Зараз це допомагає прийняти події, які чекають мене попереду. Але чому ви тут?- Я подивилась через плече і відразу ж відвернулась, зніяковівши.

Він стояв надто близько. Настільки, що сконцентрувавшись я відчула його не людську силу всією своєю шкірою. Було в ньому щось незрозуміле. Дике. Те, чого я раніше не відчувала. Це налякало і водночас пробудило в мені сплячі інстинкти.

— Кажу ж, принцесо, я прийшов до вас. Я бачу, ви мене все ж таки боїтесь. Де був страх при першій зустрічі? - Він вдихнув мені ці слова у волосся.

По моєму тілу пробігла легка тінь тремтіння. Така каша зараз відбувалася в моїй голові. Чомусь мій хворий мозок вирішив подарувати мені банальний сюжет жіночого роману. І я була ладна йти на поводу у цього дивного сценарію.