05. Несподівано, але очевидно (частина друга "Золота таємниця")

А в момент гучного крику від господаря, прокинулися Тахталь та Ибут. А як тільки-но прокинулися то почали дуже грімко сваритися. Щоправда, такі сварки в них виникають щоранку, тому для них це було звичною справою і вони зовсім не вважали, що ранкове невдоволення можна називати сваркою. Але якщо поглянути на ситуацію зі сторони й під іншим кутом, скажімо, гострим, то все це може здатися дуже загостреною ситуацією. А все через те, що вони вкотре проспали сніданок.

Дехто міг би подумати, ну що з того що проспали, сніданок нікуди ж не дінеться. Але такі думки ні в якому разі не можна говорити Тахталю. Бо зі сніданку починається день. І якщо вчасно не поснідав, то й увесь день буде невчасним! І все, що було заплановано піде шкереберть. Лусне. Провалиться. Трісне й накриється мідним тазом.

– Якби ти раніше прокинувся, то все було б добре! – горланив Тахталь.

– Ага, а якби ти менше вночі вештався по будинку, то я б раніше прокинувся! – намагався відстояти свою позицію Ибут.

Тахталь дістав з-під перини зім'ятий шмат серветки, злегка змочив її своїм вологим язиком й почав нею вмиватися.

– То якби ти менше їв,– продовжив висловлювати своє невдоволення товариш – а те, що не з'їдав, віддавав мені, то я б не був таким голодним і не вештався вночі по будинку!

Тахталь віддав серветку Ибуту. Ибут перевернув її на іншу сторону, злегка зволожив її своїм шершавим язиком, та й також почав вмиватися.

– Ага, я з'їдаю стільки, скільки мені відведено. А ти їси набагато більше ніж маєш з'їсти насправді.

Тахталь дістав з-під перини зубну щітку й почав масажувати нею собі спину.

– Я їм стільки, скільки можу з'їсти. І ні чого погрожувати моєму апетиту.

– Ага... – щось хотів ще сказати Ибут та Тахталь увірвав його думки.

– Та досить вже агакати! Ми проспали сніданок, а це є ганьбою для мене. Ще жодна мармозетка у своєму житті не проспала сніданок. Та це ганьба не лише для мене, це ганьба для всієї моєї родини! Та що там родини, це ганьба для всього нашого виду!

– Угу, – трохи змінив він свою тактику – шкода, що ми щоранку просипаємо той сніданок.

Тахталь притих. Скоса поглянув на товариша пожувавши зубами губи й продовжив:

– Ходімо, поки рудий не зіпсував сьогоднішній день.

– Так не зіпсує ж! Айк не дозволить!

Від почутого Тахталь взявся за голову й ледве не закричав. А потім притулився до обличчя Ибута й сердито мовив:

– Поглянь мені в очі! Як ти гадаєш, від чого вони такі злі?

Ибут зазирнув в очі товариша й побачив там своє відображення, через що трохи злякався. Та потім сіпнув декілька разів очима, зосередився й відповів.

– Ого, які голодні в тебе очі! Голодні, але не злі!

– Нічого ти не розумієш! Вони злі, та ще й дуже злі. А все через те, що від кучерявого можна очікувати чого завгодно!

Примат, провівши лапкою по голові, ніби розчесався. Але зачіска вмить зіпсувалася.

– Це все через тортик Айка? От як би він тоді не з'їв увесь тортик, то ви б помирилися.

Тахталь змочив лапку язиком й знову провів по голові. Цього разу все лишилося як і було заплановано.

– О ні, мій любий друже, ти дуже помиляєшся. Бо ж якби він не з'їв усього тортика, то його з'їв би я.

Ибут поглянув на товариша й зовсім не здивувався. Бо ж нічого іншого почути він і не очікував.

– То що робимо зі сніданком?

Тахталь замислився. На якусь мить його очі ніби згасли, а потім яскраво засяяли.

– Я знаю як перехитрити долю! Якщо ми проспали сніданок, то це означає, що його потрібно пропустити й зробити те, що ми збиралися зробити після сніданку!

Тахталь звернув із запланованого шляху й рушив до підвіконня. Ибут, як завжди йшов слідом. Повільно йшов. Нехотячи. Мабуть, таки, розумів, що це не дуже гарна ідея.

– Так їсти ж хочеться... Може все ж таки поснідаємо?

Ибут не був впевнений в тому, що їхні дії правильні. А ще йому взагалі не хотілося гратися з долею. Тому він вважав, що краще робити так, як та доля скаже.

– Ой, та годі тобі! Треба було вночі більше їсти.

Тахталь стояв на своєму й рішуче йшов уперед.

– Якби я з'їв більше, то міг би й луснути! – цвірінькнув Ибут.

– Ха! Я ж не луснув! – затвердив Тахталь розводячи руками.

– Так, це мене постійно дивувало! А ще, дивує той факт, що чомусь тобі, як завжди, файно, а я вихвачую один за двох.

– Бо ж потрібно прислухатися до моїх слів. І якщо я кажу "тікати", то потрібно тікати, а не перепитувати "в яку сторону"! Якщо я кажу "мовчати", то це означає мовчати, а не постійно повторювати "нам капець"!

Врешті решт, після багатьох сказаних слів, Тахталь та Ибут опинилися на підвіконню.

– Лишайся тут і спостерігай, а я скоро повернуся! – пробуркотів Тахталь.

– Щось не дуже це все мені подобається! Ти впевнений, що воно того варте? – насторожливо запитав Ибут.

– На всі сто! Друже, ми цей план ретельно підготовлювали, а ж цілих вісім хвилин. Я так довго в житті нічого не робив. Я навіть їм вдвічі швидше. Тож, що може піти не так?

Ибут лише ойкнув у відповідь. А ще, на нього напала гикавка. А якщо одночасно ойкнути та гикнути, то можна видати дивний звук, від якого навіть можна й злякатися. Хоча, насправді злякався Ибут ще до того як ойкнув, і ще до того як гикнув (хоч і зробив це одночасно). Бо ж налякала його сусідська дворова кішка Соніта, яка сиділа на відливу. Вона частенько через скло спостерігала за тваринками. І не тому, що вони їй подобалися, бо ж в них життя було дуже і дуже цікаве. А тому, що усі ті тваринки були на вигляд аж занадто смачними. Особливо рудий хом’як. А кішка – вона ж мисливиця, і бодай когось упіймати для неї є головною метою. Але поки що, вона лише спостерігала, бо ж ні на сантиметр в будинок: ані лапкою, ані вусиком.