Розділ 8 - ЩИТ

13 серпня? Час невідомий. Початок.

Закінчивши свою історію, я побачив здивування на обличчях «людей у чорному» — вони не були готові до такого. Але я радий, що все закінчилося. Тепер я хотів відпочити та зустрітися з дружиною.

— Я вам усе розповів, навіть не хочу піцу. Тепер прошу лише одне — дайте зустрітися з дружиною. Вона багато чого пережила. Я маю бути з нею. Як вона взагалі?

— Ми не зовсім розуміємо, що ти маєш на увазі. Ти пам'ятаєш, що розповідав нам? — почала розмову жінка в чорному. — Вона мертва.

— Та не треба мені ці байки розповідати. Так, я пам'ятаю, але там була Лілі. Це ще одне випробування. Вона б не дала їй померти. Не стояла б просто стовпом, — на моєму обличчі з'явилася усмішка. Я не вірив, що моя мила мертва. Але люди в чорному дивилися на мене з жалем — мені це не подобалося.

— Лексе, її немає. Генерал перерізав їй горло. Дівчинка не врятувала її, — чоловік сказав мені все прямо.

— Ні, я в це не вірю, — моє серце стало битися все сильніше. — Це неправда! Поверніть мою дружину! Ханна! — я підірвався зі стільця, і мене вдарило сильним розрядом струму. Я кричав. У цей момент двері вилетіли в стіну, і сюди зайшла Тіна.

— Вирубайте електрику, зараз же! — одразу після її слів чоловік глянув у камеру та махнув рукою. Електрику відрубали. Я стояв навколішках і тримався за стіл. Тіна підійшла і стала допомагати мені встати. Я її обійняв і спитав:

— Скажи, що це неправда, скажи, що вони брешуть! — я не дочекався відповіді від неї, тільки відчув, як на мою щоку капали її сльози. Я не міг стриматися — мої очі наповнилися сльозами. Моя істерика та крики були мізерною частиною болю, який розривав мене зсередини.

Ми так просиділи дві хвилини, але для мене це була пекельна вічність. Жінка в чорному підійшла до нас ближче та почала розмову.

— Нам дуже прикро. Мені дуже шкода. Але ми так і не вирішили, що робити з вами.

— Робіть, що хочете, — крізь біль я відповів їй.

— А може, ви це потім вирішуватимете або взагалі не чіпатимете його!

Тіна стала заступатися за мене.

— Ми маємо протокол і не можемо все просто так залишити!

— Я за нього ручаюся! «ЩИТ» має прислухатися до Хранителя Магії, ми союзники! — Тіна ставала агресивною. Я взяв її за руку.

— Перестань. Не треба, — за допомогою Тіни я встав. — Ви почули мою історію. Що ви вирішили?

— Нам потрібен час. Ми маємо оцінити всю небезпеку. Ти нестабільний. Ти... — я перебив чоловіка і спокійним голосом спитав:

— Де Лілі?

— Вона в безпеці, з нею все добре, — відповіла мені жінка в чорному.

— Я не питаю, як вона. Я спитав — де?! — мій голос став грубим.

— Неважливо. Я все одно не дам тобі зустрітися з нею. — Тіна його перебила та спокійно мені все пояснила.

— Ти зараз стоїш на межі. Я хвилююся за тебе. Вони може і забороняють, але я прошу. Поки що не треба її бачити. Тобі треба розібратися із самим собою.

— Вона тут? Я після цього побачу її?

— Так. У мене до неї також багато запитань.

— Тоді останнє питання, — крізь свою лють і ненависть я запитав. — Де генерал?!

— Його вбили, — різко відповів мені чоловік у чорному. — Після того, як ми виявили вас, він став чинити опір. У нас не було вибору, і ми стріляли на поразку. — Як тільки я почув, що він убитий, мені було не по собі — і тішився, і ні. Він мертвий, але я не зможу помститися за свою кохану. Чоловік далі щось розповідав, але я його путнього не чув — я був у своїх думках.

— Що ти сказав? — я перепитав, адже почув найголовніше.

— Ти де був? Повторюю: ми спалили тіло генерала і зачистили бункер. Але твою дружину ми забрали. Так Хранителька вирішила.

— Ви забрали її тіло?

— Так, я наполягла на цьому. Щоб поховати її гідно. І щоб ти з нею попрощався, — Тіна взяла мене за плече.

— Дякую, — крізь сльози я промимрив. — Я хочу її побачити. Будь ласка.

— Ми не можемо тебе зараз відпустити. Пробач. — Жінка в чорному таки почала мене розуміти.

Вони почали далі розповідати, що сталося в бункері. Але мені було нецікаво.

— Гей, ти тут? — Тіна мене смикнула за плече.

— Якщо чесно — ні. Я помер там, у бункері.

— Я розумію, що тобі погано. Не треба так говорити.

— Давайте ми продовжимо і вирішимо все-таки, які у вас плани, — знову чоловік у чорному втрутився в розмову.

— Немає в мене настрою. Я хочу побачити дружину.

— Що означає «немає настрою»! Я не збираюся…

— Слухай, а давай так, — Тіна перебила чоловіка. — Я знаю, як тобі все важко, я підготую все, що потрібно для прощання з нею. А ти поки що виріши з ними справи.

— Ти зробиш це для мене?

— Звичайно. Тільки давай зроби так, як вони просять. Що б тут не було, вони можуть допомогти нам. Адже ти маєш призначення. І Ханна попросила тебе врятувати цей світ.