Розділ 7 - Ласкаво просимо до пекла

12 серпня, 00:00

Ми успішно пройшли крізь портал. Ханна використала ключ. І я сподіваюся, що потрапили саме куди потрібно. Як тільки-но світло від порталу розсіялося, я став роздивлятися місцевість. І одразу відчув запах смерті — його важко конкретно описати, але я відчував велику кількість душ. Ось яке воно, місто-привид «Чорнобиль». Величезні бетонні мури, броньовані двері. На стінах я помітив тріщини, а двері вже вкрилися іржею. Багато сміття, на весь коридор світить одна-єдина лампочка. Тут давно вже нікого немає, проте живлення є — хтось за ним стежить. Не минуло й хвилини, як Ханна впала на коліна і взялася за живіт. У ту ж мить я підхопив її.

— Гей, ти чого? — у моєму голосі пролунало тремтіння, я почав переживати за неї.

— Та все гаразд. Мабуть, ще не відійшла від лікування. І ця брама. Голова паморочиться, нудота. Ти ж знаєш, як я не люблю всі ці гірки, — з усмішкою вона відповіла мені.

— Не смішно. Тобі треба назад, — я почав допомагати їй вставати, та вона відштовхнула мене.

— Ні, дякую. Я в порядку. Ходімо.

Ханна пішла вперед, а за нею Лілі. Я спостерігав та хвилювався. Лілі взяла Ханну за руку, і тепер вони разом ішли й роздивлялися бункер. Я дістав пістолет та ввімкнув ліхтарик. Навіть якщо тут немає нікого, все одно треба бути насторожі. Місце наводило жах. Мене здивувало, що тут не було радіації. Максим заздалегідь перевірив місцевість, і мій браслет теж мовчить. Я посвітив на одну зі стін — там був напис. Ханна його прочитала.

— ЗРК «Волхов». Це, певне, назва бункера.

— «Волхов»? Я щось про нього чув. Це зенітно-ракетний комплекс, військова частина, яка була призначена для захисту від повітряних нападів. Це місце — легенда, і воно одне з найукріпленіших у Чорнобилі, — я блиснув знаннями.

— Так-так. Усі зрозуміли, що ти розумний, але звідки ти знаєш? — із сарказмом запитала мене Ханна.

— Я служив, забула? Є багато різних предметів. Ось один із них — історія воєнних дій. Звідти я це й дізнався.

— Це добре, але куди нам іти? Уже півгодини ходимо колами.

— Точно! Я забув. У мене є карта бункера. Частково, але все ж таки.

— І ти вирішив тільки зараз про неї згадати, так? — невдоволено запитала Ханна.

— Краще пізно, ніж ніколи, — Ханна закотила очі.

— Ну, і куди далі?

— Праворуч, — я активував карту в лінзах. Мало що зберіглося, але від цього принаймні будемо відштовхуватися.

Ми пройшли немало поворотів, як нарешті в кінці коридору побачили великі двері з великою кількістю замків.

На вигляд здавалися дуже міцними. Нам треба було пройти ліворуч, але стало цікаво, що ж там. Ми підійшли ближче. Ханна зупинилася.

— Ти це чуєш? — її голос почав тремтіти.

— Так, чую. Це вони, — я розсунув руки вбік як жест, що ніхто не піде.

— Що це?

— Не «що», а «хто». Це пожирачі душ, — звук виходив з іншого боку дверей. Жахливий скрип, і за ним лунав звук, наче хтось задихається. Мало того, що темно, то ще й з ними в одному приміщенні перебувати. Нам треба якнайшвидше закінчувати справи і валити звідси.

— Ходімо, нам із ними краще не зустрічатися, — я взяв Ханну за руку і рушив уперед.

— Вони дуже небезпечні? — Лілі стала розпитувати про них.

— Так, дуже. Навіть я нічого проти них не вчиню. Потрібні маги. Зачарована зброя не допоможе. Вони як привиди. Так мені розповідали, сам не бачив.

— А в чому їхня сила?

— У жаху. Вони поглинають страх жертви.

— Так, страх подолаємо, потрібна мужність.

— О ні, дитино. Уяви, ти все життя боїшся змій.

— Я не боюся змій, — Лілі зупинилася і пильно подивилася на мене.

— Ну я ж кажу — уяви, — ми зупинилися. — Ти боїшся змій, і тут пожирач душ, ви зіткнулися з ним у сутичці. Ти набираєшся сміливості і дивишся страху в вічі. Але все не так просто. Він забирає твій страх. Пожирає його. Ти на мить стаєш вільною від свого страху. Тобі легко, і ти сповнена впевненості. Але варто йому тільки клацнути, як твою чисту душу, яка позбавилася страху, огортає жах. Сама душа стає страхом. Ти не можеш боротися з нею, ти забула, як це робити. Тобі дали надію і одразу її забрали. І поки ти намагаєшся подолати свій страх зсередини, він уп'ється немов вістрям у серце і пожирає твій страх, але вже назавжди, — Лілі відвернулася і перестала ставити питання. І в ту ж мить мені прилетіло по шиї.

— Ай! За що?! — здивовано я глянув на Ханну.

— Це дитина, ти хоч стеж, що говориш!

— Ти знущаєшся! Вона Агріель! Їй це не страшно. І вона сама мене спитала, — не встигнувши договорити, я знову отримав по шиї.

— Немає значення, хто вона. Насамперед — вона дитина.

— Жінко, я скоро оскаженію! Зв'яжу тебе і відправлю назад до Тіни, — я глянув своїм бездушним поглядом на неї. Мене спитали, і я відповів. Не можу до кінця звикнути, що вона маленька дівчинка. Багато приховує, і не раз показувала себе з іншого боку. А може, я себе накручую.