Розділ 6 - Хранитель магії

10 серпня, 18:23

Рани було зцілено, втрачати далі часу не було сенсу. Треба було шукати рішення проблеми. Ми в розшуку, тож знайти машину та поїхати не вийде. Навіть якщо нас не зупинять, то коли ми переїздитимемо кордон, там і попадемося. Треба шукати вихід. Ханна лежить без свідомості. Лілі така перелякана, що навіть не віриться — вона може бути в такому стані. То вона не виявляє ніяких емоцій, нічого не відчуває, а тут цілий парад емоційних поривів. Я весь у цьому лайні, і показатися на людях не можу. Проте я почуваюся цілком нормально, уся злість та ненависть минули. Я не пам'ятаю, що сталося. Взагалі нічого. Мені треба потім запитати в Лілі, як усе відбулося. Невже вона застосувала силу? Проте я питання поставлю пізніше, зараз треба…

— Що в біса сталося?! — я взявся за голову і відчув волосся. — Звідки в мене волосся, я ж лисий! — Я підійшов до машини і в відбитку побачив себе. Волосся на голові, темного кольору. Навіть не моє, бо я русявий сам по собі. Сантиметрів так двадцять. Вкладено в ірокез. З боків трохи зголене, немов я в перукарню сходив. Коли я був без свідомості, мені що, наростили волосся і постригли? А борода трохи вкорочена, наче спалена, і на диво добре вкладена, незважаючи на те, що вона була недоглянутою. Та що відбувається? Я прибрав руки з голови та звернув увагу на свої пальці. Вони були пропалені, чорний попіл залишився на їхніх кінчиках. За моїми діями стежила Лілі.

— Що зі мною трапилося? Як це все сталося? Та й узагалі, що тут сталося?

— Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? — я помітив її холодний погляд.

— Ні! Я пам'ятаю тільки, як цей перевертень поранила Ханну, і я почав бачити все в чорно-білих тонах. Лють переповнювала мене. Більше я нічого не пам'ятаю. Ти їх знищила?

— Ні, все це зробив ти! — я стояв здивований. — Ти не просто їх знищив, ти їх роздер. На дрібні шматки, розірвав їхні душі. Ти став іншим. Став кимось іншим.

— Що? Що ти несеш? Як я можу стати кимось іншим? Це твоя сила! Що ти зі мною вчинила? — я почав злитися на неї, але при цьому я відчував розуміння, співчуття. Не як пару днів тому. Люті немає. Зі мною справді щось сталося.

— Я все тобі розповім, але зараз у нас на це немає часу, буквально! — точно, я зі своїми демонами забув, що Ханна все ще хвора.

— Розмову не закінчено, юна леді.

Мені терміново треба вигадати план відступу. Проте це не так просто. Сержант повинен повідомити мені адресу, а ми навіть не зрушили з місця. Думай, думай! Поки я обмірковував план, встиг зібрати речі, сумки, усе, що було важливим для подорожі. Двір зруйновано. Добре, що на вулиці часто буває гучно, тож навряд хтось звернув увагу на шум. Лілі сиділа біля Ханни. Я дістав з дому ковдру й поклав її під неї. Я хотів підкласти під голову, проте Лілі навіть не збиралася відпускати руку Ханни. Вона досі тримає її. Вона дуже сильно прив'язалася до Ханни. Я зібрав усе необхідне. Комп'ютер поламаний. І нічого путнього немає. Ми дарма тільки сюди приїхали. Я відчував страх перед усім, що накоїв, і перед тим, що діється зі мною. Моя дружина в комі і вмирає. Плану немає, дій немає. Я навіть не знаю, що робити. Знову те саме. Аж раптом до мене прийшла ідея. Я зупинився і глянув на Лілі.

— Я знаю, як можна дістатися «Хранителів Магії», — Лілі закотила очі і сказала із сарказмом.

— Нарешті, і три роки не минуло.

— Припиняй мені це зухвальство.

— Ти що робитимеш?! — обурено і на підвищених тонах запитала вона.

— Сиди тут і доглядай її. Я скоро повернуся.

Поведінка Лілі просто огидна. Жах. Але вона права — час діяти. Темніє, проте на вулиці ще світло, але податися назовні в такому вигляді мені не вийде. Я розвернувся й пішов до заднього двору. Між дворами сусідів стояли звичайні паркани з сітки, переплетені квітами. Мені потрібно до мого старого друга. Він мешкає через два будинки. Я сподіваюся, він мені допоможе. Він повинен мені допомогти.

Я переліз через паркан, дрібними кроками перебіг двір. Спочатку один, потім другий. Добре, що мене знають усі собаки, а то галасу було б на всю вулицю. Я дістався, обійшов дім, я почав шукати світло у вікнах, видивляючись свого старого друга. Увійти через вхідні двері було б безглуздо, усі новини гудуть про мене. Мені треба якось зайти збоку, тим більше що він живе не один. Я обійшов кілька вікон і знайшов його. Він сидів і грав у телефон. Я постукав, він поволі підняв голову і побачив мене. Його очі вилізли на лоба, він різко підскочив з дивана. Він був або здивований, або наляканий — я точно не зрозумів. Я показав пальцем не шуміти і кивнув головою на вихід. Він кивнув у відповідь. Я попрямував до заднього двору, не минуло й хвилини, як він вийшов і підійшов до мене дуже роздратований.

— Якого біса ти тут робиш? — у його тоні був якийсь страх і огида.

— От так зустрічають друга? Хоча б привіт сказав.

— Вітання? Ти в розшуку, ти викрав дитину та став убивцею. І ти хочеш, щоб я сказав тобі «Привіт»?

— Вбивця? Цікаво. І як вони це зробили в ЗМІ? — я здивовано спитав у нього. Він трохи здивувався.

— Це правда, що ти вбив Дмитра? — усі емоції з його обличчя зникли, він дивився мені в очі і чекав на відповідь. Адже Дмитро був і його другом.

— Ні. Його вбили, але не я. Мене підставили, зараз я маю великі проблеми. Алексе, мені потрібна твоя допомога. — Він схопився за голову і став нервово поводитися.