Розділ 5 - Дім

08 серпня, 17:15

Ми виїхали зі штабу й рвонули подалі. Треба було негайно залягти на дно. Я не контролював ситуацію. За ці кілька годин сталися жахливі речі. Мене зрадили, мій наставник перетворився на ворога, штаб зруйновано, а Дмитро тепер мертвий. Вбили мого друга. Як я, твою мать, без тебе зможу вибратися з цієї дупи?

Потроху я божеволів. З кожною хвилиною гнів лише наростав. Лілі сиділа мовчки — розуміла, що я злий на неї, хоча сам не знаю за що. Мій язик гірше пістолета. Але я розберуся з цим іншим разом. Дістав телефон і подзвонив дружині.

— Привіт, котику, як ти? Я вже вечерю починаю готувати, ти скоро будеш? — у її голосі звучали радість та щастя. Як же я не хотів усе це руйнувати.

— Котя, слухай уважно і не перебивай. Фенікс! Зараз же!

— Добре! — радість змінилася страхом і розпачем. Вона кинула слухавку. Отже, вона сприйняла серйозно. Добре.

— Що означає «Фенікс»? — дівчинка знову сунула свого носа не у свої справи, як завжди. Я невдоволеним голосом відповів:

— Фенікс — це наше кодове слово. Біжи й рятуйся! Без обговорень і докорів. Збирай усе необхідне — речі, техніку, їжу. Якщо хтось із нас вимовляє це слово, ми слідуємо протоколу.

— Зрозуміло, — холодно відповіла вона.

Я дивлюся на неї й бачу монстра. Та що зі мною таке? Я змінився, щойно отримав від неї силу — став надто жорстоким. Я розумію, вина не її, проте всередині все палає. Не хочу грубити, тому краще мовчатиму. Треба зустріти Ханну і залягти на дно. Є одна ідея, куди подітися, але треба порадитися з нею. Тільки-но все налагодилося, ми нарешті стали жити. Що я за чоловік, який постійно наражає свою дружину на небезпеку? Їй і так важко, а знову все повторюється.

Усю дорогу, поки я добирався до місця зустрічі, я звинувачував себе й намагався стримувати гнів. Ханни не було на місці. За моїми підрахунками, вона мала з'явитися за тринадцять хвилин. Поки що я можу спокійно почекати, перш ніж панікувати. Лілі дивилася навкруги, розглядала довкілля, але уникала мене. На те була причина — я поводився надто грубо. Мені хотілося поговорити з дівчинкою, але в голові було забагато гніву. Я прагнув нагрубити їй дуже сильно. Та що зі мною не так? Чому мене поглинає весь цей гнів? Я схопився обома руками за кермо і почав стискати його, доки не почув тріск. Розуміючи, що ще трохи — і я зламаю його, різко опустив руки і вийшов з машини. Мені треба було заспокоїтися. Я кілька років жив без зривів, але, схоже, ця ситуація мене підкосила. Якийсь час я ходив туди-сюди, дихаючи свіжим повітрям, аж раптом помітив Ханну. Вона йшла до нас з-за рогу будинку. Я вирушив їй назустріч. Спортивний костюм і кросівки сірого кольору. На її обличчі — страх. Я підійшов і мовчки обійняв її так сильно, що вона почала пищати.

— Що трапилося? — тремтячим голосом вона розпочала розмову.

— Потім. Треба їхати, я все розповім. Ти все взяла?

— Все, що за списком, як ми й домовлялися. Що з твоїми руками? — Ханна взяла мене за зап’ясток.

— Потім! — я обсмикнув руку, взяв сумку, і ми швидким кроком попрямували до машини.

Поки я ховав сумку до багажника, Ханна підійшла до передніх дверей і раптом закричала, різко відсахнувшись. Вона не очікувала, що там хтось може бути. Настрою говорити про це в мене не було. Я закрив багажник і крикнув:

— Лілі, назад, швидко!

Лілі вийшла з машини й пересіла назад. Весь цей час Ханна стояла і стежила за нею.

— Котя, сідай, у нас немає часу!

Ми сіли в машину й рушили вперед. Спочатку треба було виїхати з міста, а там я вирішу, куди далі. Ханна сиділа мовчки, повернула голову до Лілі і знову різко глянула наперед. Трохи нахилившись до мене, вона почала розпитувати.

— Хто це? — з жахом запитала вона. — Невже це і є та істота? Що вона тут робить? Де Дмитро? Що тут відбувається?!

— Так, заспокойся, давай по порядку. Вона — дівчинка, а не «істота».

— Та гаразд, п'ять хвилин тому ти до мене ставився, як до ВОНО! — втрутилася Лілі й перебила нас.

— Так, а ну ша! Тебе ще манерам треба вчити? — я глянув на неї з презирством, а вона відвела погляд і почала дивитися у вікно. — Її звати Лілі, і так, вона Агріель.

— Але її очі — як безодня! Ти мені казав, що вони просто фіолетові. Немов інший колір, як блакитний чи карі. Але в неї взагалі немає очей! Ні яблука, ні оболонки. Фіолетові зіниці, які переливаються, немов безлюдний космос. Як можна було таку проґавити?

— Ну вибач, я думав, що ти зрозуміла, про що я.

— Ну звісно, кожен дурень це зрозуміє, — обернувшись до Лілі, спокійним голосом Ханна розпочала розмову. — Ти пробач, мені було не по собі бачити це. Мене звати Ханна. Ти Лілі, правда?

— Так, я Лілі, мені приємно познайомитися з тобою. Щодо очей — не хвилюйся. Вам, людям, це можна пробачити, ви не звикли приймати таку інформацію.

— Про що це ти? — із зацікавленням поцікавилася Ханна.

— Вам властиво бачити звичні образи. Дві руки, дві ноги, ніс, рот і таке інше. Навіть людина без ока чи ноги для вас — огида, адже ви не звикли до цього, вам потрібен час. Ваш мозок сприймає знайомі образи, а побачити дівчинку з іншим виглядом очей — неймовірно складно й страшно. Ти ще нормально відреагувала, а Лекс узагалі дістав пістолет від страху. — Ханна посміхнулася, а Лілі почала хіхікати.