Розділ 4 - Зрадник

08 серпня, 10:40

Тілі-тілі-тілі-бом, ми вб'ємо всіх і з'їмо. Приходь швидше грати — кишки діставати. — маленька дівчинка наспівувала жахливу колискову. Було моторошно. Я перебував у темній кімнаті, по стінах якої стікала чорно-сіра плазма. Я стояв на горі з кісток, їх було незліченна кількість. Крики, істерика. Де я?

— Ти в усьому винен! Через тебе нас убили! — безперервні крики виводили мене з рівноваги.

— Якого біса тут відбувається?! Замовкніть!

— Зай, прокинься, ау, ти чого? — я прокинувся в холодному поту. Наді мною стояла Ханна. Її здивований погляд мене вразив.

— Що? Що трапилося? Чого ти так на мене дивишся?

— Ти говорив уві сні й кричав. Що тобі наснилося?

— Точно не пам'ятаю, — я підвівся з дивана й пересів за кухонний стіл. — Пам'ятаю тільки, що стояв у кімнаті, де було повно скелетів і чорно-сіра плазма.

— Чорна плазма? А вона що, існує? — уже спокійніше запитала Ханна.

— Ні. У нашому світі є темна магія, але вона складається з того самого потоку магії, що й решта. Хоча після сьогоднішньої ночі я вже сам не знаю, що правда. Одним словом, якась маячня наснилася.

— У сенсі? А що сталося сьогодні вночі?

— Прокинуся остаточно й усе тобі розповім.

— Будеш чай?

— Так, дякую. Зроби фруктовий, він мені зараз не завадить. — Я сонним поглядом глянув на дружину. — Ти що, гола? — вона стояла переді мною в одній футболці.

— Ні, — дружина обернулася до мене спиною й задерла футболку, демонструючи, що на ній є нижня білизна.

— Тоді нецікаво, — я трохи засмутився.

— Ну так кажи, не тягни. Що трапилося? Що ви з'ясували?

Поставивши на стіл чай, Ханна сіла навпроти й уважно слухала. Я розповів їй усе, що сталося вчора, але жодним словом не обмовився про прокляття.

— Не можу повірити. Вона Похіть?! — зі здивуванням перепитала вона, вислухавши мою розповідь, і змогла вимовити лише це.

— Ти точно все почула, що я сказав? Бо мені здається, ти десь у хмарах літаєш.

— Ні, я все почула. Просто не можу перетравити, що улюблений гурт складається з «Гріхів».

— Ну, мабуть, недарма їх усі так обожнюють, — усміхнувся я.

— Це так, вони круті. Але ти впевнений, що варто було укладати з нею угоду?

— А що мені залишалося? Якщо вона справді «Стародавня», та ще й Похіть, я з нею не впорався б. Її мільярди людей силою наділяють.

— Зачекай. Я тебе почула, але чи правильно зрозуміла? Усі істоти були створені людьми, які навіть не усвідомлювали цього? Через свої вчинки душа розколюється й породжує їх? І це означає, що вона існує мільярди років?

— Так. Усе, що нам розповідали, — нісенітниця. Питань надто багато. Магію створили не люди, а природа. Зараз молитва — це звернення до Бога й благання. Раніше ж це нагадувало заклинання: магія буквально витала в повітрі. Згодом постав другий світ — світ істот і чаклунства. Мені самому важко це осягнути. Я дійшов цієї думки, коли уклав з нею угоду, ніби наша кров передала одна одній знання. Якщо ми самі підсвідомо творимо істот і демонів, то, мабуть, так воно й працює.

— Очманіти! — на її обличчі читався вираз «повний піпець». — Я намагаюся це осмислити, але не виходить.

— Тепер усе зрозуміло. Ось тепер справді все стало на свої місця!

— Ти про що?

— Ми знаємо про існування пекла й раю. Прокляті душі та заблукалі. Прокляті — це душі ґвалтівників, маніяків, убивць. Їх катують, ріжуть, розбирають на частини. Вони забувають, ким були, й стають демонами: вселяються в людей і гниють всередині них. А демони з оболонкою — пошиті з усілякого мотлоху, жахливі на вигляд: без голів чи рук, із лезами замість кінцівок, із зашитими очима. Суцільний фільм жахів. І завжди поставало одне й те саме запитання: чому вони такі різні? Тепер зрозуміло. Це наші демони — ті, яких створило людство.

— Тоді в мене є одне питання. А де боги?

— Боги нас не уособлюють. Люди просто в них вірять. Навряд чи вони взагалі існують. Єдиний бог — це Магія. Забий, я сам ще не все знаю.

Вставши з-за столу, я поцілував дружину й пішов розбирати речі. Роздягнувшись, закинув одяг у пральну машину, заліз у ванну й почав митися. Після душу обтерся рушником, обмотав його навколо пояса й вийшов у коридор.

— Я збиратимуся. Сьогодні треба заїхати в офіс: доповісти все, подати рапорт і поговорити з Лілі.

— Добре. Я все одно весь день буду вдома. Учора все зробила, тож сьогодні вони й без мене впораються. Але в мене є останнє запитання: ти вже чистий? — прикусивши губу, вона повела рукою по моєму тілу.

— Так. А я бачу, ти готова й добре озброєна, — я засунув руку під її футболку.

— Ти вже нікуди не поспішаєш?

— Ну… є з пів години.

08 серпня, 11:56

Приїхавши до офісу, я припаркувався на підземній парковці під нашою будівлею. Мені було ліньки щось сьогодні робити. Хотілося у відпустку, але я розумів: поки не закінчу справу з Агріель, нікуди не піду. Вийшов із машини й узяв спортивну сумку з речами. Зняв усю екіпіровку, окрім кобури з пістолетом. Надів лише нову чорну футболку й свою фіолетову кепку «Лакарси». Клинки довелося зняти — на попереку носити незручно, тож треба сьогодні переробити кобуру.