Розділ 2 - Лілі

06 серпня, 19:30

Тільки-но я вирішив поїхати додому раніше, як мені підкинули нове завдання — доробити звіт про нових карасів. Завершивши писанину, я нарешті можу бути вільний. Дмитра я вже давно відпустив — йому ще лагодити машину.

Зібрав речі і спустився на парковку. Поки перелаштовував у машині все під себе після Дмитра, глянув у дзеркало заднього виду і побачив її. Точніше, згадав. Мене не відпускало відчуття потреби піклуватися про дівчинку, хвилюватися за неї. Але чому? Бо вона дитина? Але ж я не батько. Я не маю поняття про батьківський інстинкт. Я навіть не знаю, що це таке. І все ж… відчуваю, що все це погано скінчиться.

Увімкнувши музику, я завів двигун і зрушив з місця. Не можу сказати, що люблю водити, але це зручно і комфортно. Гучніше музика, кондиціонер на мінус, і кайфуєш. Одеське водіння — це як сучасне мистецтво: ніхто не вміє, але всі цим займаються.

Припаркувавшись біля дому, я забрав сумку і попрямував до під’їзду. Надворі дув ледь відчутний вітерець, але повітря залишалося задушливим. Ми живемо на шостому поверсі, хоча я хотів поверхом вище — десь на вісімнадцятому чи навіть двадцятому. Проте, на жаль, жіноча логіка мене перемогла.

Квартира у нас невелика — п’ятдесят квадратів. Двадцять п’ять з яких, займає спальня. Проектував, певно, геній. Це, звісно, сарказм. Кімната величезна, тому в ній збирається купа мотлоху, бо більше нікуди його дівати. Світла, як і вся квартира, зроблена у чорно-білих тонах. Повно полиць зі статуетками, сувенірами, є стіл під ноут, велике ліжко і телевізор на стіні. Окремо — гардеробна, але я там не господар: головна — дружина. Кухня, ванна, коридор — звичайне житло.

Відчинивши двері я побачив, що на мене вже чекає приємний сюрприз. У коридорі стояла посилка, яку я замовив три тижні тому. Як приємно, коли про тебе піклуються.

— Я вдома, — сказав я втомленим голосом, зачиняючи двері.

—  Привіт, зай, — Ханна підійшла до мене і поцілувала.

Ханна — це моя дружина. Про неї я можу говорити без кінця: і хороше, і не дуже, але навіть «погане» в ній звучить як «хороше, тільки трохи менше».  Вона зустріла мене в прозорій нічній сорочці, крізь яку просвічувалася її оголене тіло. Все-таки жити удвох — ой як класно. Вона у мене маленька, хоча всім каже, що має 170 см зросту (насправді — 168). Струнка, з довгим світлим волоссям, але це ненадовго — черговий бздик, і вже завтра буде коротким і темним. Карі очі, шкіра кольору кави з молоком. Ну як таку не любити?

— Привіт, Котя. Що нового?

— Готую тісто для млинців, — з усмішкою промовила приємну новину. Мій настрій одразу піднявся. Давно хотів млинців.

— А з чим вони? — я облизнув губи, очікуючи на відповідь.

— З грибами та сиром.

Усе. Це мій день. Я спробував приховати свою істеричну радість за милою усмішкою.

— Роздягайся, мий руки. І забери посилку, —дружина дала мені ряд завдань і пішла на кухню.

Я взяв коробку під пахву і попрямував до кімнати. Поки Ханна готувала тісто, я перевдягнувся і вимив руки. Посилку відкривати без неї не можна — образиться, навіть якщо це моя посилка.

Ханна зайшла до кімнати, витираючи руки рушником, сіла на диван і здивовано спитала:

— Ти ще не відкрив? — Ця жінка мене дивує.

— Ага, я на таке не поведуся. Щоб ти образилася через те, що я відкрив її без тебе?

Вона глянула на мене, як на дурника, і зітхнула:

— Відкривай уже.

Нарешті вона приїхала — «моя краса» — горня в формі лего. Я ще той колекціонер чашок. Кожного дня міняю їх для чаювання. Ця доволі об’ємна, майже на літр. Поставивши горнятко на полицю, я зім'яв коробку і пішов викидати її в смітник.

Поки мене не було, Ханна розібрала мою сумку: щось в прання, щось в шафу. Натрапивши на браслет проти магічних істот, вона взяла його в руки, підняла голову і здивовано спитала:

— Це нова технологія для утримання сил? — моя дружина знає все про мене й про «Хранителів», тож брехати сенсу немає. — Як він працює?

— Так. Тут використано розробку квантових частинок. Як це працює, точно не скажу, але коли одягаєш браслет на істоту, він реагує на магію — замикає й б’є струмом. Той, хто його носить, втрачає орієнтацію і контроль, бо для використання магії потрібна повна зосередженість.

— Міг би просто сказати — б'є струмом, — Ханна закотила очі.

— Він просто б'є струмом.

— І що, когось сьогодні спіймали?

— Так. Агріель, — відповів я неохоче.

— Агріель? Це той, хто має врятувати наш світ? — запитала вона здивовано.

— Врятувати або знищити. І це вона.

— Ого. Цікавий в тебе день. І що? Де вона?

— Її забрали агенти, і все. Більше жодної інформації.

— То це ж добре, хіба ні? Чому ти такий похмурий?

— Не знаю, що добре, а що погано. Після того, як її забрали, я не маю спокою.  Хвилююся за неї. Хочу бути поруч. Але розумію, що вона — наймогутніша істота, можливо, це її магія так на мене впливає.