Розділ 1 - Знайомство

06 серпня, 07:30, Одеса

Літо — найпрекрасніша пора року: канікули, відпустка, пляж, море, тусовки і, звичайно, нове кохання. Гарячий пісок і холодні напої. «Найкраще, що може бути в наступному році!», — лунав  рекламний ролик з телевізора в кафе.

— А чи можна це вимкнути? Терпіти не можу спеку, а ця реклама крутиться цілими днями, — обурено звернувся я до бармена, чекаючи на своє замовлення.

— Вибачте, але я не можу цього зробити, — спокійно відповів бармен.

— Ви дарма так не любите літо, — втрутився в розмову хлопець, що стояв позаду мене. — Я, наприклад, познайомився зі своєю дівчиною саме влітку: грали у волейбол, а потім пішли в роздягальню й там, як би це сказати, познайомилися ближче, — відповів він з лукавою усмішкою на обличчі.

— Фу! Ви що, займалися сексом після гри? Не прийнявши душ? Ідіть-но ви зі своєю судженою до лікаря, перевіртеся, — мене мало не знудило на його капці. Добре, що моє замовлення вже готове. Я узяв у бармена чай і дав йому п’ятдесят гривень.

— Решти не треба, — я впевнено рушив до виходу, як раптом почув крик з-за стойки:

— З вас ще дві гривні.

Я зупинився й повільно повернувся. У такому безглуздому становищі я вже давно не був. І що то за чай? З сечі однорога? Я поклав ще десять гривень і пішов.

Вийшов на вулицю, увімкнув музику і рушив на місце зустрічі з напарником — у нас сьогодні патрулювання. Попиваючи чай, я милувався Дерибасівською. Не знаю чому, але мені подобається це місце. Звичайно, через туристів тут доволі людно, але це не змінює того факту, що тут надзвичайно гарно.

Йдучи, я спостерігав за натовпом: метушня, усі кудись поспішають, вирішують проблеми, сваряться, а я що? Просто п’ю чай.

Випивши, дійшов до МістСаду, зім’яв паперовий стаканчик і викинув його в найближчу урну. Озирнувся — «Напарничка» не було. Знову запізнюється. Помітив піцерію й вирішив зайти —  зранку нічого не їв, тому шлунок швидко нагадав про себе. Також надіслав Дмитру смс, що чекатиму  на нього там. У  відповідь прийшло:

«Я вже поряд. 15 хвилин.»

Ну-ну ці п’ятнадцять хвилин для нього — це, як правило, сорок. Замовив найсмачнішу піцу на світі — гавайську. Поки сидів у кафе, очікуючи замовлення, задзвонив телефон. Я глянув на нього, усміхнувся й відповів:

— Ти вже прокинулася, Мишеня? — запитав я лагідно.

— Привіт, Котю, я не почула, як ти пішов, — ніжний, трохи сумний і напівсонний голос лунав з іншого кінця дроту.

— Не хотів тебе будити. Ти сьогодні маєш багато справ, тому дав поспати довше.

— Добре, що робиш?

— Наразі чекаю на Дмитра, він знову запізнюється. Замовив піцу. А так, більше нічого.

— Він не змінюється, але тільки не гнівайся на нього, ти ж знаєш — він такий є. До того ж йому далеко їхати.

— Це не виправдання. Ти завжди всіх захищатимеш?

— Ну так! Усім потрібен захист. Особливо від тебе, — «Мишеня» розсміялася в слухавку.

— Ти найпрекрасніша і найдобріша людина, Котю.

— Я знаю.

Поки ми говорили про буденні справи, мені встигли  принести замовлення. Тому як би сильно я не любив свою дружину, голод перемагав.

— Котю, вибач, але я б хотів поїсти поки ще гаряче, — із захопленням відповів їй.

— Добре, смачного. Подзвониш, як звільнишся?

— Звичайно. Бережи себе. Кохаю.

— І ти себе бережи. Кохаю.

Чого ще треба зранку? Теплі слова найдорожчої людини й, звісно ж, піца. Я відклав телефон і почав їсти. Кожен шматочок — смачніший за попередній; я навіть не помітив, як потягнувся за третім, і хтось поклав мені руку на плече. Я підняв голову і побачив його. Дмитро, мать вашу, таки прийшов. Стояв, захеканий і втомлений, щось намагався мені сказати.

— Знову жереш? — пожартував він хрипким голосом з посмішкою аж до вух.

Дмитро не був би Дмитром без своїх жартів. Ми знайомі з дитинства: ходили до однієї школи, гасали, їздили на різні заходи. Навіть коли я поїхав до іншого міста жити та навчатися, ми постійно підтримували зв'язок, і завжди знаходили час зустрітися.

— Ти запізнився! — я намагався висловити своє обурення, запихаючи до рота третій шматок піци. — І що це ти вдягнув? Ми патрулюємо, а ти в формі? Нам треба залишатися непомітними. — Я обвів його силует розчарованим поглядом.

Це стандартна форма — чорний камуфляж із шкіряними вставками на колінах і ліктях; щось на кшталт мотоциклетного обмундирування: берці й чорна кепка. Хоча б без нашого логотипу. Я був у жовтих літніх черевиках, штанах темного міського камуфляжу, футболці «Рік і Морті» й улюбленій червоній вітровці з капюшоном. Все просто.

— Я ненавмисне. Просто вчора все виправ, і ти знаєш, як я люблю носити форму. Але машина зламалася на півдорозі; довелося дзвонити Дані, щоб він її забрав, а я пересів у маршрутку, — старався виправдатися Дмитро.

— Бери піцу і слухай мовчки, — сказав я, різко змінюючи тему. — Ми сьогодні патрулюємо центр.

— Що? — він мало не подавився шматком. — Чи не забагато для нас двох? — з невдоволенням перепитав він.