Пролог

Усе життя я вважав, що людина не змінюється. Вона залишається такою, якою була від самого народження. Багато хто стверджує, що люди все ж таки схильні до змін, й заслуговують на другий шанс. Проте це все маячня.

До прикладу, гроші не змінюють людей; вони лише відкривають, ким людина є насправді. А втрата бізнесу чи смерть близької людини — просто виправдання. Якщо в твоєму серці є світло, воно освітлюватиме твоє життя до кінця. Неважливо, що станеться — ти маєш залишитися людиною.

Мій батько завжди казав: «Велика сила накладає велику відповідальність…» — стоп, це не та історія. «Сину, люди змінюються лише тоді, коли пізнають душевний біль.»

Я не розумів цих слів і ніколи не надавав їм ваги, бо вважав свою думку вищою за чужу. Так було рівно до цього моменту.

— Де я? Що відбувається?

Я спробував підняти голову й роззирнутися, але біль у потилиці унеможливлював будь-які рухи шиєю. Треба з’ясувати, де я. Насилу розплющивши очі, я намагався  роздивитися бодай щось, та або я осліп від удару, або сидів у якомусь підвалі без доступу до світла.

Повноцінно прийшовши до тями, я усвідомив, що не зв’язаний та сиджу на металевому стільці. Отже, ті, хто мене сюди притягли, знають про мої здібності. Якщо так, то краще взагалі не рухатися. Звук відчинених дверей змусив мене спробувати знову підняти голову. Спроба вийшла невдала, бо тієї ж миті увімкнувся величезний прожектор, який засліпив і без того затуманені очі, додатково обпалюючи обличчя. Складалося враження, ніби я потрапив у дешевий фільм з восьмидесятих.

— Привіт, Лекс, — пролунав грубий, незнайомий голос. Ну, принаймні ще  не стріляють вже добре. — Як ти  почуваєшся?

— Це прикол? Як я можу почуватися, коли ви посадили мене в мікрохвильову піч?!

— Це задля твоєї безпеки.

— Ну ти й приколіст, – мене потроху охоплювала істерика.

— Може, припиниш  валяти дурня? — пролунав  другий голос, жіночий, ніжний і приємний.

— О, то вас тут двоє? — Зручніше вмостившись на металевому стільці, ймовірно електричному, я почав висувати умови: — Не хочете гратися — гаразд.  Якщо я ще живий, вам щось від мене треба. Тож якщо хочете інформацію, вимкніть цей чортів прожектор, принесіть мені піцу, і спокійно поговоримо. Якщо ні — ми так ні до чого й не дійдемо.

— Може, тобі ще й мохіто принести? — у ніжному голосі пролунала дещиця агресії.

— Я б не відмовився, — відповів я з усмішкою.

— Досить жартів,  нам потрібно знати, чому ти був із тією  дівчинкою.

— Я вже озвучив свої умови, не бачу сенсу повторюватися.

Після цього пролунав дзвін, за ним клацання, і світло різко згасло. За кілька хвилин зір повернувся, і я побачив перед собою чоловіка за сорок із сивиною, короткою щетиною та помітним шрамом на щоці. По ліву руку від нього стояла жінка трохи молодша: світле коротке волосся, зібране в хвіст,  без макіяжу. Обоє були в чорних костюмах — класика:  білі сорочки й краватки. На столі стояла склянка з водою та мокрий рушник.

Дивно це все. Якби вони хотіли катувати мене, давно б уже почали. Я потягнувся до рушника, аби промокнути ним обличчя, потім узяв склянку й випив залпом.

— Це не мохіто, але теж непогано. Отже, що вам від мене треба і хто ви такі? Люди в чорному?

— Хто ми — неважливо, — відповів страшний мужик. — Нам потрібна інформація: що тут відбувається, чому «Хранителі» оголосили тебе зрадником, і що ти робив у бункері з тією дівчинкою, яка вважається небезпечною для нашого світу?

Це викликало в мене здивування —  стільки запитань: і дівчинка, і «Хранителі»… Я подивився на них із презирством і  відповів, хоча навряд чи їм це сподобається.

— Де моя піца?

— Дівчинка у нас. Або ти говориш, або будуть наслідки, — жінка не витримала й заговорила  вельми агресивно.

Схоже, жарти скінчилися — треба йти на контакт. Я хочу побачити її; сподіваюся, з нею все добре, ще і дівчинка одна серед них. Та й у мене дупа вже болить сидіти тут.

— Добре! Що вам треба?

— Розкажи усе від самого початку. Почни з 6 серпня: коли ти її зустрів. Нам потрібні всі деталі аж до сьогодні. Лишень після цього ми вирішимо —  залишити тебе в живих чи стратити.

Після таких теплих слів я вже хотів звалювати, але інтуїція підказує, що ця організація може мені допомогти. Тож вибору в мене немає.

— Добре. Хто ж не любить доброї трагічної історії? Чи не так?