Кеті Спаркс

Під старою зупинкою шелестів дощ. Вітер зривався з ланцюга, підганяючи холодні краплі під дах. На лавці сиділа дівчина в легкій куртці, з мокрим волоссям, що прилипло до обличчя. Її очі були спрямовані вдалечінь, ніби вона намагалася побачити щось за густою завісою дощу.

Поряд зупинилася літня жінка з великою чорною парасолею. Вона глянула на дівчину й зітхнула:

— Чого сидиш тут? Дощ же йде.

Дівчина не відповіла відразу. Тихе зітхання вирвалося з грудей.

— А в душі вже давно дощить. Де, накажете, взяти парасолю для серця?

Жінка здивувалася. Її очі наповнилися співчуттям. Вона сіла поруч, накривши дівчину своїм плащем.

— Знаєш, дитино, інколи парасоля — це не те, що тримаєш у руках. Це людина, яка розуміє твій біль.

Дівчина мовчала, та в її очах з’явилися сльози. Вони змішувалися з дощем, але раптом здалося, що холод уже не такий гострий. Жінка простягнула руку дівчині.

— Часом дощ у душі закінчується не тоді, коли змінюється погода та виходить сонце, — сказала вона. — А коли знаходиш когось, хто готовий посидіти під спільною парасолею.

....

Наш світ величезний, і в ньому мільярди людей, мільярди розкиданих душ. Ми рухаємось у напрямку майбутнього, а наше вчора непомітно розчиняється в минулому. Тонкі межі часу перетинають наше життя, ніби павутиння, що розплітається й заплутується з кожною новою зустріччю.

Мить — це точка дотику душ. За цю мить душі можуть зустріти свої споріднені, розділитися на секунду, на годину, на життя. Але не кожна душа підходить іншій. У цьому й полягає суть. Іноді ті, кого вважали своїми, розчиняються, як туман після дощу. Кажуть, від долі не втечеш, але буває й так, що доля сама йде від нас, залишаючи на перехресті невідомості.

— Мене звуть Кеті Спаркс, і я розповім вам свою історію про те, як одного разу знайшла себе серед дощу й випадкових слів. Тоді я ще не була частиною агентства «Розмови до душі». Я була просто людиною з бажанням допомогти. І провалом, який став моїм внутрішнім дзеркалом. Я згадую цю людину під час останньої розмови. Його голос. Втомлений. Ніби вже зламаний. Ми говорили довго. Я намагалася. Щиро. Але десь у глибині — знала: я запізнилася. І коли зв’язок обірвався, залишилася тиша, що боліла фізично. Саме ця невдача стала початком мого шляху. Я тут не для того, щоб рятувати всіх. А щоб бути поруч. Просто — вчасно. Хоча б для когось. І хоч на один день. Тепер я тут. Іноді думаю: що було б, якби тоді я змогла допомогти до кінця? Якби не було дощу, тієї розмови, того болю? Але, мабуть, якби все було інакше — мене б тут не було.

Репортери вже налаштували всю техніку для запису. Камери застигли у готовності, мікрофони вловлювали навіть подихи, що лунали між словами. У повітрі стояла тиша — не порожня, а сповнена очікування.

Один із них — високий, трохи мовчазний чоловік з м’яким поглядом — завжди обирає ту саму позицію, ближче до старого вікна, звідки видно, як дощ торкається листя дерев. Він не говорить багато, але я помітила: щоразу, коли він тут, він дивиться не лише крізь об'єктив — а ніби крізь час.

Може, це місце для нього теж щось значить. У таких місцях завжди залишається щось більше, ніж просто сліди на підлозі.

Я помітила, як його пальці мимоволі торкаються кулона на шиї. Це — не просто репортаж. І для нього — не просто кадр.

— Знаєте, коли думаєш, що вже не буде нічого доброго, небо дарує нам промінчик світла, надію, що дозволяє рухатися далі. Напевно, цим промінчиком для мене стало агентство.

Це було років сім тому, але я досі пам'ятаю ту музику, що грала в моєму улюбленому кафе. Ми з подругою часто приходили туди, щоб відпочити від метушні цього життя. Минуло сім років, а я й досі пам'ятаю те тремтіння, що пробігло по моєму тілу, коли я вперше побачила свою споріднену душу — Дені. Він здався мені таким знайомим, таким своїм. Напевно, це і є той випадок, коли кажуть: "Знайомі всього кілька хвилин, а відчуття — ніби цілу вічність". Дені нагадував кошеня, що загубилося в світі — маленьке, розгублене, вразливе. Його очі були порожні, але в них кричала тиха мольба про допомогу. Він не промовляв жодного слова про свій біль, але його мовчання говорило голосніше за будь-які зізнання.

— Міс Спаркс, як ви зрозуміли, що саме він — ваша споріднена душа? Було щось на кшталт метеликів у животі, спітнілих долонь чи прискореного серцебиття? — поцікавився журналіст, додавши до питання краплю банального гумору.

— Те, що ви назвали, більше схоже на закоханість або ж на симптоми грипу, — жартома відповіла Кеті. — Тільки ось кохання і споріднена душа — зовсім різні речі, і не завжди зустріч споріднених душ закінчується коханням.

Кеті на мить задумалась, провівши пальцями по чашці кави.

— Як я зрозуміла, що це саме він? Поряд з ним мені було спокійно. Я не була на варті чергового ножового удару в спину, чергової зради. Ми були як Чіп і Дейл — такі різні, але такі схожі. У нас була своя хвиля, яку могли підхопити тільки ми. Ми лікували рани одне одного. Могли довго сидіти в тиші, але ця тиша говорила за нас, і ми чудово зрозуміли, що вона каже. Небо часом було нестерпно чорним, і тільки поруч одне з одним з'являлися світло-блакитні промені, що розривали чорноту. Його очі тоді були сповнені мовчазного болю. Але щось усередині мене кричало, що його потрібно врятувати. Йому хотілося допомогти — це було не про жалість, а про глибоку потребу бути для нього тим світлом, яке з'являється навіть у найтемнішу ніч.