Майя

Каплі дощу падали на моє обличчя, холодні й невагомі, залишаючи вологі сліди, що змішувалися з кров’ю на асфальті. Я лежав, дивлячись на світлофор, що миготів зеленим, жовтим, червоним. Якби я був у звичному ритмі життя, я б не звернув уваги на цю гру кольорів. Але сьогодні — все інакше.

Червоні відсвіти на мокрому асфальті здавалися кривавими ріками, що витікали з мого тіла. Я завжди боявся крові — навіть маленька подряпина викликала паніку. Тепер же я відчував тільки легке поколювання та холод.

Жовте світло розливалося золотим сяйвом, мов осіннє проміння. У дитинстві я любив осінь — її теплі барви, шарудіння листя під ногами. Але з часом ця любов згасла, як і мрії про щось світле. Я боявся змін, боявся втратити звичне життя, навіть коли воно давно перестало приносити радість.

Зелене світло світилися молодими бруньками на весняному дереві, наче обіцяли новий початок. А я, затиснутий у своїх страхах і сумнівах, не бачив цього. Скільки разів життя давало мені шанс на зміни, а я вперто тримався за звичне, боячись упустити те, що маю.

Дощ лив сильніше, змиваючи кров із тротуару. Я відчував, як розчиняюсь у цьому дощі — стаю частиною великого кругообігу життя. У цьому моменті було щось заспокійливе. Я більше не боявся змін.

Моє тіло ставало важким, свідомість розмивалася, як фарба на мокрій картині. Здається, що дощ, такий несподіваний сьогодні, став моїм останнім прощанням із цим світом. Можливо, колись я все-таки наважився б змінити своє життя, але тепер — вже запізно.

Десь удалині почувся звук сирени. Мені захотілося посміхнутися, але не вистачило сил. Дощ продовжував свою холодну симфонію, розповідаючи історію того, хто надто боявся змін, щоб жити на повну.

….

Вам коли-небудь було важко відкрити свої очі? Мені цього ранку здалося, що промінь сонця не лагідно будить мене, а намагається вирізати очі, щоб я більше ніколи не побачив нічого прекрасного. Коли біль трохи вщух, я зрозумів, що лежу в лікарняній палаті. Навколо біла порожнеча, що здається безмежною. Я спробував поворухнутися, але тіло відгукнулося тупим болем.

До мене підійшла медсестра, посміхнулася і сказала:
— Ви нарешті прокинулися. Як самопочуття?
— Що сталося? — прохрипів я.
— Ви тепер великий боржник, якби не Майя, ви б взагалі не прокинулися. Вона перша викликала швидку, супроводжувала вас до лікарні, доглядала весь цей час.

Майя? Хто така Майя? Ім'я пролунало у моїй свідомості, як відлуння в порожній кімнаті. Я намагався згадати, але пам'ять відповідала мовчанням.

Медсестра підсунула стілець до мого ліжка і почала розповідати.
— Вона прибула разом з вами, вся в сльозах. Не відходила ні на крок, поки ви були без свідомості. Розповідала, як знайшла вас на землі, коли дощ ще не встиг змити кров із асфальту.

Я намагався уявити це: темне небо, блискучі калюжі, і хтось поруч зі мною. Але перед очима стояв лише світлофор, що змінював кольори, та холодний дощ.

— Вона зараз у коридорі. Я скажу їй, що ви прийшли до тями, — додала медсестра і вийшла з палати.

Я залишився наодинці зі своїми думками. Майя... Невідоме ім’я тривожило мене більше за власний біль. Я переконував себе, що це просто випадкова перехожа, але відчував щось глибше — наче цей дощовий вечір змінив не тільки мене, а й наші долі.

Через кілька хвилин двері відчинилися. Я побачив дівчину з довгим темним волоссям і яскраво-зеленими очима. Вона несміливо підійшла ближче, зупинилася біля мого ліжка, неначе боячись порушити тишу.

— Ти прокинувся... — Майя сказала це тихо, але в її голосі була така полегшеність, що я відчув, як щось тепле розливається всередині.
— Майя? — я дивився на неї, намагаючись зрозуміти, чому вона тут і чому її голос здається таким знайомим.
— Так, це я. Не хвилюйся, все буде добре.

Я хотів запитати її, звідки ми знайомі, чому вона не пішла і що змусило її залишитися біля мене. Але раптом я зрозумів — іноді зміни приходять неочікувано, як той самий дощ. Іноді вони рятують, навіть коли ти сам не готовий.

Майя взяла мене за руку, і я не відвів погляду. Вперше за довгий час мені не хотілося ховатися від нового і незнайомого.

Через певний час я залишив лікарню. Сонце вже не різало очі, а теплий вітер обіймав мене, ніби вперше. Я стояв біля входу, дивлячись на потік людей, що спішили у своїх буденних клопотах. Я знав, що Майя десь тут, але вона так і не прийшла. Мене виписали вже кілька днів тому, а її слід згас, як ті червоні відблиски на мокрому асфальті.

Доля підкидає подарунок — ти не встигаєш його розгорнути, як вона вже вириває його з рук. Що за аб’юз, всесвіт? Я не міг позбутися думки, що Майя була моїм шансом на щось нове, і я знову упустив його. Я уявляв, як вона йде до мене, сміється своїм теплим голосом, але кожного разу це був хтось інший.

Пройшов місяць. У моєму житті змінилося кардинально все. Оточення, робота, друзі, цінності — усе ніби перекрутилося в інший бік, показавши своє нове, незвичне обличчя. Я не боявся цих змін, хоча раніше вони здавалися мені такими важкими, як бетонні плити на грудях. Тепер я і є зміни.

Я кинув роботу, на якій провів п'ять років, не відчуваючи ані задоволення, ані мети. Розірвав токсичні зв’язки, що тягнули мене донизу. Знайшов нове заняття — я почав малювати. Не знаю чому, але одного ранку взяв олівець і аркуш паперу, і з того дня не випускаю їх із рук. Я малюю людей, обличчя, що з'являються в моїй пам’яті уривками. Але найчастіше я малюю очі — яскраво-зелені, як у Майї.