Розділ 16. «Останній запис»

Наступні кілька годин пройшли вже зовсім інакше.

Після того як таємне приміщення було знайдено, поліція взяла його під охорону. Тепер кожна річ, кожен документ і навіть найменший предмет мали бути зафіксовані та описані.

Ніхто більше не поспішав.

Те, що вони шукали весь цей час, нарешті було перед ними.

Один за одним співробітники поліції фотографували знайдені предмети, записували їхнє місцезнаходження та обережно переносили те, що можна було безпечно забрати.

Особливу увагу приділяли старим грошам.

Фахівці обережно діставали пошкоджені купюри з ящиків, намагаючись не торкатися їх голими руками. Деякі з них були настільки крихкими, що навіть легкий рух міг залишити на папері тріщину.

Олександр тим часом разом із Мариною та Іллею продовжував оглядати приміщення.

— Дивно, — сказала Марина, оглядаючи старі речі. — Стільки всього пролежало тут роками, і ніхто навіть не знав, що воно існує.

— Хтось знав, — відповів Олександр.

Марина подивилася на нього.

— Богданюк?

— Не тільки він. Той, хто створив це місце, теж знав.

Ілля стояв біля стіни, розглядаючи старі фотографії.

— Можливо, тут є відповідь.

— На що? — запитав Олександр.

— На все.

Ілля обережно зняв одну з фотографій.

На ній були зображені кілька чоловіків, які стояли біля тієї самої машини, але в зовсім іншому вигляді. Автомобіль тоді був новим, блискучим і майже не схожим на той, який вони знайшли зараз.

Олександр підійшов ближче.

— Це точно вона?

— Подивись на передню частину, — відповів Ілля. — Та сама форма. І той самий номер на кузові.

Марина нахилилася до фотографії.

— А хто вони?

Ілля перевів погляд на інші знімки.

— Думаю, саме це нам і потрібно з'ясувати.

Олександр ще раз оглянув стіну.

Серед фотографій, документів і старих речей щось привернуло його увагу.

Між двома пожовклими паперами лежав невеликий складений аркуш.

Він обережно дістав його.

— Що це? — запитала Марина.

Олександр розгорнув папір.

На ньому було всього кілька рядків, написаних від руки.

Почерк був старим, місцями майже нерозбірливим.

Ілля підійшов ближче.

— Схоже на записку.

Олександр почав читати.

Перші рядки не давали майже нічого.

Але потім його погляд зупинився.

Він перечитав написане ще раз.

— Тут згадується машина.

Марина одразу стала серйознішою.

— Що саме?

Олександр нічого не відповів.

Він продовжив читати записку, а Ілля та Марина мовчки чекали.

З кожним наступним рядком ставало зрозуміло, що перед ними не просто стара записка.

Це була частина історії, яку вони намагалися відновити весь цей час.

І тепер, можливо, вони нарешті отримали останній шматок головоломки.

Олександр ще раз перечитав перші рядки, після чого почав читати запис уголос:

— «Ми довго сперечалися, де сховати те, що забрали. Залишати все в одному місці небезпечно, а повертатися до сховища кожного разу також не можна. Потрібне місце, про яке ніхто не знатиме…»

Марина уважно слухала.

— Отже, вони вже тоді розуміли, що за ними можуть стежити.

Олександр кивнув і продовжив:

— «Місце знайшли. Старий гараж, який згодом планують перебудувати. Під ним є порожнина, про яку мало хто знає. Але залишити звичайний вхід ми не можемо. Якщо хтось випадково знайде його, усе буде втрачено».

Ілля одразу подивився на машину.

— Значить, вони спеціально придумали спосіб приховати вхід.

— Схоже на те, — відповів Олександр.

Він перегорнув аркуш.

— «Механік погодився зробити необхідний пристрій. Машину доведеться змінити. Частину деталей замінити, деякі механізми сховати всередині. Ключ не повинен виглядати як ключ. Ніхто не має зрозуміти його справжнього призначення».

Марина повільно видихнула.

— Тепер зрозуміло, чому вона так відрізняється від оригіналу.

— І чому дід директора записав, що машину неодноразово модифікували, — додав Ілля.

Олександр продовжив читати.

— «Механізм працює тільки тоді, коли автомобіль стоїть у правильному місці. Під колесами зроблено спеціальні заглиблення. Після повороту ключа плита опускається, відкриваючи шлях до сховища».

Марина подивилася на Іллю.

— Саме те, що ми щойно побачили.

— Так, — відповів він.

Олександр на мить замовк, після чого прочитав наступний абзац.

— «Гроші та інші речі залишаються під землею. Забрати їх усі одразу неможливо. Кожен із нас знає лише те, що потрібно знати. Якщо когось схоплять, він не зможе розповісти всього».

— Вони навіть між собою не довіряли один одному, — сказала Марина.

— Для банди це не дивно, — відповів Олександр.

Але наступні рядки змусили його зупинитися.

Він перечитав їх мовчки, а потім нахмурився.

— Тут щось про одного з них.

— Що там? — запитав Ілля.

Олександр продовжив:

— «Він хоче забрати все собі. Каже, що інші рано чи пізно заговорять. Якщо він спробує зникнути разом із машиною, ми не дозволимо йому це зробити».

Марина одразу зрозуміла.

— Тобто між ними виник конфлікт.

— І, схоже, саме через машину, — сказав Ілля.

Олександр перевернув аркуш.

На зворотному боці було ще кілька рядків.

Цього разу почерк був нерівним, ніби людина поспішала.

— «Якщо щось станеться, машина не повинна потрапити до чужих рук. Вона — єдиний ключ до сховища. Без неї ніхто не зможе відкрити його, не зруйнувавши все».

У приміщенні запала тиша.

Тепер усе почало складатися.

Машину створили не для того, щоб просто перевозити гроші.

Її спеціально переробили так, щоб вона стала частиною механізму, який відкривав приховане приміщення.

Саме тому її так багато разів ремонтували й модифікували.