Розділ 14. Засада

Ранок настав майже непомітно.

Після довгої ночі місто поступово оживало, але для Олександра, Марини та Іллі цей день починався зовсім не з відпочинку. Вони повернулися до будівлі ще до десятої години ранку, коли навколишні вулиці вже наповнювалися людьми й автомобілями.

На перший погляд усе виглядало звичайно.

Будівля стояла так само тихо, як і вночі, лише тепер її вже не оточувала темрява. Біля входу не було нічого, що могло б привернути увагу випадкового перехожого.

Але за цією зовнішньою спокійністю ховалася добре підготовлена операція.

Поліція вже зайняла свої позиції.

Кілька співробітників непомітно розташувалися всередині будівлі, інші контролювали прилеглу територію та можливі шляхи відходу. Ще кілька людей стежили за під'їздами та дорогою, якою найімовірніше мав приїхати Богданюк.

У непримітній машині неподалік працювало обладнання для спостереження.

— Усе готово, — сказав один із поліцейських, переглядаючи екран. — Камери перевірені. Якщо він з'явиться, ми побачимо його ще до того, як він підійде до будівлі.

Олександр кивнув і подивився на годинник.

До одинадцятої було ще достатньо часу.

Марина стояла поруч, тримаючи в руках чашку кави, але майже не пила її.

— Дивне відчуття, — тихо сказала вона. — Ще вчора ми навіть не знали, де шукати машину. А сьогодні знаємо і де вона, і хто за всім стоїть.

— І все одно відповідей більше не стало, — відповів Олександр.

Ілля, який до цього мовчки дивився на будівлю, перевів погляд на них.

— Насправді одна відповідь у нас уже є.

Олександр подивився на нього:

— Та сама, про яку ти говорив учора?

Ілля кивнув.

— Про бетон?

— Саме про нього.

Марина поставила чашку на капот автомобіля.

— Тоді розповідай. Учора ти сказав, що це лише припущення.

Ілля кілька секунд мовчав, підбираючи слова.

— Я всю дорогу думав про те, навіщо Богданюку знадобилася саме ця машина. Якщо вона просто була потрібна для перепродажу або розбору на деталі, немає сенсу викрадати її після стількох років. Тим більше після всього, що вони зробили.

Олександр уважно слухав.

— Ти думаєш, справа взагалі не в самій машині?

— Можливо, — відповів Ілля. — Я думаю, що машина могла бути лише засобом.

Марина нахмурилася.

— Засобом для чого?

Ілля подивився в бік будівлі.

— Щоб отримати доступ до того, що знаходиться під підлогою.

На кілька секунд усі замовкли.

Олександр повільно перевів погляд на будівлю.

— Тобто ти вважаєш, що під тим бетоном щось є?

— Я не знаю, — чесно відповів Ілля. — Але якщо Богданюк щодня приїжджає перевіряти, наскільки вони його прибрали, значить, для нього це має значення. А якщо машина теж знаходиться в цьому гаражі, то, можливо, між ними є зв'язок.

— Перевірити зараз ми все одно не можемо, — сказала Марина. — Якщо почнемо щось робити з підлогою, він одразу зрозуміє, що тут щось сталося.

— Саме тому й не будемо, — відповів Олександр.

Він ще раз подивився на годинник.

— Спочатку він сам прийде до нас.

Ілля посміхнувся:

— Якщо, звичайно, не передумає.

— Не передумає, — спокійно сказав Олександр. — Він звик контролювати все особисто. Людина, яка щодня приїжджає перевіряти чужу роботу, навряд чи раптом вирішить залишитися вдома.

Марина поглянула на годинник.

— Залишається тільки чекати.

І саме це виявилося найважчим.

Час тягнувся повільно.

Десята година минула.

Потім одинадцята.

Спостерігачі час від часу передавали короткі повідомлення, але нічого важливого не відбувалося.

Навколо продовжувалося звичайне життя.

Проїжджали автомобілі.

Люди поспішали у своїх справах.

Хтось заходив до сусідніх будівель.

А вони чекали на людину, яка навіть не підозрювала, що цього разу її вже чекають.

О 11:47 один із поліцейських раптом нахилився ближче до монітора.

— Є автомобіль.

Олександр одразу підняв голову.

— Який?

Поліцейський збільшив зображення з камери.

На екрані повільно наближалася темна машина.

— Схоже, це він.

Усі завмерли.

Машина під'їхала ближче й зупинилася неподалік від будівлі.

Двері відчинилися.

З автомобіля вийшов чоловік.

Він спокійно озирнувся навколо, поправив куртку й попрямував до входу.

Борис Богданюк навіть не здогадувався, що цього разу за ним уже спостерігали.

Олександр підняв рацію.

— Усім залишатися на місцях.

Він дочекався, поки Богданюк підійде до дверей.

— Не раніше, ніж він увійде всередину.

Борис Богданюк відчинив двері й спокійно зайшов усередину. Він навіть не затримався біля входу — лише коротко озирнувся й попрямував далі коридором.

У машині спостереження всі уважно стежили за ним через камери.

— Він усередині, — тихо повідомив один із поліцейських.

Олександр нічого не відповів. Його погляд залишався прикутим до монітора.

Богданюк ішов коридором, час від часу озираючись навколо. Через кілька секунд він зупинився й голосно покликав:

— Є тут хтось?

У відповідь із дальньої частини будівлі почувся глухий, ритмічний звук відбійного молотка.

Богданюк прислухався.

Здавалося, що десь усередині хтось продовжував працювати.

Він рушив далі, але через кілька метрів знову зупинився.

— Як там просувається робота? — голосніше запитав він.

Знову почувся лише механічний гуркіт.

Богданюк нахмурився, але, схоже, не побачив у цьому нічого підозрілого.

Він продовжив рухатися коридором, час від часу поглядаючи на двері приміщень.

Олександр уважно спостерігав за ним через камеру.

— Він думає, що вони досі працюють, — тихо сказала Марина.

— А звук залишили саме для цього, — додав Ілля.