Розділ 13. Без права на помилку

Нічне місто майже зникло за стіною дощу.

Навколо темної будівлі одна за одною безшумно зупинялися поліцейські машини. Без сирен. Без зайвого шуму. Лише короткі команди по рації та світло фар, що на мить вирізало з темряви мокрий асфальт.

Операція почалася.

Поліцейські швидко займали позиції навколо будівлі, перекриваючи всі можливі виїзди й проходи. Частина групи рушила до головного входу, інші — до технічних дверей і задньої сторони будівлі.

— Периметр закрито.
— Західний сектор чистий.
— Руху не спостерігаємо.

Короткі фрази лунали в навушниках одна за одною.

Олександр, Марина та Ілля перебували неподалік у мобільному штабі — великому темному фургоні поліції, де на кількох моніторах одночасно виводилися записи з камер, схеми будівлі та зображення з тепловізорів.

Усередині панувало напруження.

Було душно.

Хтось тихо друкував за ноутбуком, хтось постійно перемикав камери, а рації безперервно передавали уривки команд.

Марина стояла, схрестивши руки, не відриваючи погляду від екранів.

Ілля сидів ближче до обладнання, уважно стежачи за схемою будівлі.

Олександр мовчав.

Його погляд був прикутий до головного монітора, де поліцейські вже готувалися заходити всередину.

— Починаємо проникнення, — пролунало з рації.

У штабі стало ще тихіше.

На екранах було видно, як група обережно відкриває боковий вхід і один за одним зникає всередині будівлі.

Темні коридори.

Порожні приміщення.

Сирі бетонні стіни.

Світло ліхтарів ковзало по підлозі, вихоплюючи лише пил, коробки та будівельне сміття.

— Перше приміщення чисте.
— Другий сектор порожній.
— Ознак перебування немає.

Марина нервово видихнула:

— Тільки б ми знову не запізнилися…

Ніхто їй не відповів.

Усі й так думали про те саме.

Поліцейські просувалися далі кімната за кімнатою.

Більша частина будівлі виглядала покинутою. Деякі приміщення взагалі були недобудовані — без дверей, без меблів, із відкритими кабелями та бетонними перекриттями.

Ілля уважно дивився на тепловізор.

— Дивно… — тихо сказав він.

Олександр одразу повернувся до нього:

— Що таке?

Ілля збільшив одну з ділянок схеми.

— Тут температура трохи вища.

Один із операторів теж помітив це й швидко переключив камеру.

На екрані з’явився довгий технічний коридор.

У його кінці було видно слабке світло.

Майже непомітне.

— Є джерело тепла, — пролунало по рації. — Перевіряємо.

У штабі ніхто більше не рухався.

Навіть дихати почали тихіше.

Поліцейські повільно просувалися вперед.

Світло ставало чіткішим.

Потім тепловізор раптом показав кілька силуетів.

Один.

Другий.

Третій.

Четвертий.

Марина напружилася:

— Там люди…

Ілля швидко збільшив зображення ще сильніше.

Усередині приміщення було видно ще дві фігури.

Нерухомі.

— Це можуть бути заручники, — тихо сказав Олександр.

У рації почувся стриманий голос:

— Підтверджуємо. У приміщенні щонайменше четверо підозрюваних. Також двоє можливих заручників.

Кілька секунд у штабі панувала абсолютна тиша.

А потім пролунала команда:

— Група, приготуватися до штурму.

Поліцейські швидко зайняли позиції біля дверей.

Один із бійців жестом показав готовність.

У штабі всі завмерли.

— Три… два… один…

Гучний удар.

Двері з тріском вилетіли всередину.

— Поліція! Не рухатись!

Крики миттєво заповнили приміщення.

На камерах було видно, що люди всередині явно не очікували штурму. Один із чоловіків різко підвівся зі стільця, інший спробував схопити сумку, ще двоє кинулися в бік іншого виходу, ніби збиралися тікати або шукати нове укриття.

Але було вже пізно.

Поліцейські діяли швидко й злагоджено.

Кілька секунд — і всіх чотирьох уже поклали на підлогу.

— Чисто!
— Підозрюваних затримано!
— Є двоє заручників!

Марина повільно видихнула, ніби лише зараз дозволила собі повірити, що все справді закінчується.

Олександр мовчки дивився на екран.

Ілля лише тихо сказав:

— Встигли…

Саме в цей момент до будівлі під’їхала ще одна машина.

Директор приїхав разом з Андрієм Петровичем.

Було видно, що всю дорогу той нервував — руки тремтіли, а погляд постійно метався до будівлі.

Коли поліція остаточно підтвердила, що приміщення безпечне, усім дозволили зайти всередину.

Коридори все ще були наповнені запахом пилу, сирості та техніки, що працювала без перерви.

Назустріч їм уже вели кількох людей під охороною поліції.

А позаду — двох виснажених заручників.

Щойно Андрій Петрович побачив їх, він завмер.

На кілька секунд він ніби перестав дихати.

— Боже…

Його голос затремтів.

Він кинувся вперед, не стримуючи емоцій.

Його дружина ледве трималася на ногах, а поруч стоял син, міцно тримаючись за неї.

Андрій Петрович обійняв їх так сильно, ніби боявся знову втратити.

— Пробачте… — хрипко сказав він. — Пробачте мене…

Його переповнювали емоції.

Він намагався говорити, але голос постійно зривався.

Директор мовчки стояв поруч, не втручаючись.

І саме тоді Андрій Петрович не витримав.

Він повернувся до директора:

— Я винен…

Слова давалися важко.

— Я допомагав їм… Робив те, що вони казали…

Він опустив голову.

— Вони погрожували моїй сім’ї… Я не знав, що робити…

У його голосі не було спроб виправдатися — лише виснаження й провина.

— Я хотів усе розповісти… багато разів хотів… Але боявся…

Він подивився на директора майже зі сльозами в очах.

— Дякую… що врятували їх…