Розділ 12. Під тиском

Нічне місто зустріло їх майже порожніми вулицями та холодним вітром. Після музею й довгого обговорення в офісі ніхто вже не мав сил на зайві розмови, але й мовчання зараз було іншим — зосередженим.

Машина повільно звернула у старий житловий район.

Будинки тут були не нові, але доглянуті. Десь у вікнах ще горіло світло, хтось повертався додому, а у дворі під ліхтарями стояли кілька машин, укритих тонким шаром нічної вологи.

Олександр припаркувався трохи далі від потрібного під’їзду.

— Не виходимо одразу, — тихо сказав він, заглушивши двигун.

Кілька хвилин вони просто сиділи всередині, уважно оглядаючи двір.

Марина дивилася у вікно на припарковані машини та темні вікна будинку.

Ілля тим часом уважно стежив за входом до під’їзду.

— Поки що тихо, — сказав він. — Ніхто не стежить. Принаймні відкрито.

Олександр коротко кивнув.

— Все одно не ризикуємо.

Вони дістали темний одяг, швидко переодягнулися прямо в машині, після чого прикрили нижню частину обличчя.

— Почуваюся не детективом, а грабіжником, — тихо пробурмотіла Марина.

— Сьогодні межа між цими професіями трохи тонка, — сухо відповів Олександр.

Вони вийшли з машини й спокійним кроком рушили до будинку, намагаючись не привертати уваги.

Біля під’їзду Олександр ще раз дістав маленький аркуш із адресою.

Світло ліхтаря падало прямо на папір.

— Третій поверх… квартира двадцять сім, — тихо прочитав він.

Ілля глянув на двері під’їзду:

— І як ми туди потрапимо?

Олександр нічого не відповів.

Він просто підійшов до дверей, дістав ключ і спокійно вставив його в замок.

Марина здивовано підняла брови.

Замок тихо клацнув.

Ілля мало не зупинився посеред сходів:

— Зачекай… звідки в тебе ключ?

Олександр відчинив двері й лише після цього спокійно відповів:

— Директор дав.

Марина все ще дивилася на нього з недовірою.

— Просто так?

— Не зовсім, — тихо сказав він, заходячи всередину під’їзду. — У нього зберігаються запасні ключі від квартир працівників. На випадок надзвичайних ситуацій або якщо комусь потрібна допомога.

Ілля тихо присвиснув:

— Дивна система довіри.

— Старі працівники музею, — відповів Олександр. — Там інші порядки.

Під’їзд зустрів їх запахом старих стін, пилу й слабким гулом ламп денного світла.

Вони почали повільно підніматися сходами, намагаючись не шуміти.

І чим ближче вони підходили до третього поверху, тим сильніше відчувалося напруження.

Бо ніхто з них уже не був упевнений, що вони знайдуть за цими дверима.

Коли вони піднялися на третій поверх, Ілля раптом зупинився й підняв руку, даючи знак не рухатися далі.

— Зачекайте кілька хвилин, — тихо сказав він.

Марина втомлено видихнула:

— Тільки не кажи, що зараз шукатимеш приховані камери.

Ілля вже діставав зі своєї сумки невеликий пристрій із екраном.

— Саме це й зроблю.

Олександр скептично глянув на нього:

— Ти серйозно думаєш, що хтось стане ставити тут спостереження?

— Після складу? — Ілля коротко подивився на нього. — Так. Цілком.

Марина схрестила руки:

— І давно ти носиш таке з собою?

— З того моменту, як зрозумів, що люди люблять дивитися на інших людей без їхнього дозволу.

Олександр лише тихо хмикнув:

— Добре. Перевіряй.

У коридорі знову запанувала тиша.

Було чути лише слабке потріскування старих ламп та далекі звуки телевізора з якоїсь квартири поверхом нижче.

Ілля повільно пройшовся коридором, уважно дивлячись на екран пристрою.

Марина сперлася плечем об стіну:

— Ну що?

Ілля насупився.

— Поки нічого.

Він ще раз перевірив простір біля сходів, дверей та електрощитка.

Кілька хвилин минули в напруженому очікуванні.

Зрештою він видихнув:

— Чисто.

— Бачиш? — тихо сказала Марина. — Не всі хочуть за нами стежити.

— Це ще не означає, що вони не намагаються, — відповів Ілля, ховаючи пристрій.

Вони рушили до потрібної квартири.

Олександр уже дістав ключ і майже вставив його в замок, коли Ілля різко схопив його за руку.

— Стій.

Усі одразу напружилися.

— Що таке? — тихо спитала Марина.

Ілля повільно підняв свій пристрій.

На екрані слабко блимав сигнал.

— Тут щось є, — прошепотів він. — Дуже слабке… але є.

Олександр одразу прибрав руку від замка.

— Звідки?

Ілля наблизився до дверей квартири.

— Схоже, зсередини.

Марина нахмурилась:

— Прослушка?

— Або передавач, — тихо відповів Ілля. — Можливо, тимчасовий.

Коридор раптом став ще тихішим.

Навіть звук ламп тепер здавався неприємно гучним.

— І що робимо? — спитав Олександр.

Ілля не відводив погляду від екрана.

— Чекаємо.

— Просто чекаємо? — перепитала Марина.

— Якщо сигнал активний, значить хтось або слухає, або пристрій працює автоматично. Якщо пощастить — його вимкнуть дистанційно.

Минуло кілька хвилин.

Повільно.

Напружено.

І раптом блимання на екрані зникло.

Ілля ще раз перевірив.

— Все. Сигнал пропав.

Олександр коротко кивнув:

— Тоді швидко.

Він вставив ключ у замок.

Клацання.

Двері повільно відчинилися.

І вони мовчки зайшли всередину квартири.

Щойно двері зачинилися, Олександр одразу тихо сказав:

— Андрій Петрович сьогодні на нічній зміні. Час у нас є… але все одно не розслабляємося. Якщо щось піде не так — він може повернутися раніше.

Марина коротко кивнула.

Ілля вже знімав рюкзак із плеча.

— Тоді не стоїмо.

Після цих слів кожен одразу взявся за свою справу.

Ілля майже відразу попрямував у бік вітальні, уважно дивлячись на свій пристрій.