Розділ 11. Не там шукали

Повернення в офіс було тихішим, ніж зазвичай.

Ніхто не поспішав починати розмову. Дорога, яка зазвичай пролітала непомітно, цього разу тягнулася довше — не через відстань, а через думки, які кожен прокручував у голові.

Полум’я складу ще стояло перед очима.

І разом із ним — відчуття, що вони щойно підійшли дуже близько до відповіді… і так само швидко її втратили.

Коли вони нарешті дісталися офісу, двері зачинилися за ними з тихим клацанням, ніби відрізаючи зовнішній світ разом із сиренами, димом і метушнею.

Усередині було спокійно.

Занадто спокійно.

Олександр першим зайшов усередину і, не знімаючи куртки, просто поклав на стіл усе, що тримав у руках — папери, телефон, врятований ноутбук.

Марина зробила те саме, акуратно відклавши свої записи, а Ілля, ледь стримуючи втому, опустився в крісло, провівши долонею по обличчю.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Вони дозволили собі цю паузу.

Не як слабкість — як необхідність.

— До ранку? — тихо запитала Марина.

Олександр глянув на годинник, потім на ноутбук.

І ледь похитав головою.

— Ні, — коротко відповів він. — Поки це ще свіже… треба подивитися.

Ілля підняв погляд:

— Ноутбук?

— Так, — кивнув Олександр. — Якщо вони щось і не встигли знищити — воно там.

Марина зітхнула, але без заперечень:

— Тоді швидко. І хоча б частково.

Олександр вже відкривав ноутбук.

— Нам потрібна хоч одна зачіпка, — сказав він тихо. — Хоч щось, що веде до машини.

Екран загорівся тьмяним світлом.

І тиша в кімнаті змінилася.

Тепер вона була не спокійною.

А напруженою.

Екран загорівся тьмяним світлом.

Але перш ніж хтось встиг щось зробити, Марина тихо сказала:

— Мене досі не відпускає одна річ.

Олександр не відривав погляду від екрана:

— Про машину?

— Саме, — кивнула вона. — Подумайте самі. Там було все: лабораторія, обладнання, креслення, записи… Але нічого про головне.

Ілля, все ще сидячи в кріслі, трохи нахилився вперед:

— Наче це місце взагалі не пов’язане з крадіжкою.

Марина заперечно похитала головою:

— Ні, пов’язане. Але не так, як ми думаємо. Це не місце, де тримали машину.

Вона зробила паузу, підбираючи слова:

— Це місце… підготовки.

Олександр повільно кивнув, продовжуючи дивитися на екран:

— Тобто все, що там було — лише інструменти.

— Саме так, — підтвердила Марина. — Газ, схеми, можливо, навіть маршрути… Але не сама ціль.

Ілля тихо додав:

— І якщо вони так ретельно все підготували… то й сховали машину вони не гірше.

Запала коротка тиша.

Олександр нарешті натиснув кілька клавіш, запускаючи систему.

— Тоді шукаємо не машину, — сказав він.

Екран повністю завантажився.

— …а місце, куди вона мала потрапити.

Ілля нахилився ближче до ноутбука, швидко переглядаючи файли.

Кілька папок. Кілька схем. Нотатки.

Він прокрутив ще кілька сторінок і злегка насупився, ніби очікував побачити щось інше.

— Чесно… нічого такого, — нарешті сказав він, не відриваючи погляду від екрана. — Тут більше технічна інформація. По газу, його концентрації, способах розповсюдження… навіть є розрахунки, як він буде поводитися в замкнутому просторі.

Він відкрив інший файл і трохи змінив позу.

— О, ось це вже цікавіше… схема музею. Та сама, що ми бачили на стіні.

Олександр одразу підійшов ближче, сперся руками на стіл і нахилився вперед:

— Є щось, що вибивається з загальної картини?

Ілля трохи примружився, уважно вдивляючись:

— Є відмітки. Але їх небагато… і виглядають вони не випадковими.

Марина теж підійшла ближче:

— Покажи. Де саме?

Ілля збільшив зображення, кілька разів клацнувши мишкою.

— Ось тут… бачиш? І ще ось тут… і тут.

Він повільно обвів кілька точок, не поспішаючи, ніби сам перевіряв свою здогадку.

Кілька секунд усі мовчали, просто дивлячись на екран.

Марина першою нахилила голову трохи вбік:

— Вони якось… дивно розташовані. Не по експонатах, не по проходах…

Олександр трохи змінив кут огляду, вдивляючись уважніше:

— Це не випадково. Тут є логіка.

Він провів пальцем у повітрі, ніби з’єднуючи точки.

— Це… вентиляція.

Марина одразу підхопила думку, але з сумнівом:

— Але зачекай… це ж не зовнішні виходи?

Ілля швидко переключив шар на схемі:

— Ні. Ось дивись — це внутрішні канали. Усередині будівлі.

Він на секунду замовк, а потім повільно кивнув сам собі:

— Значить, вони працювали не ззовні.

Настала коротка пауза.

І розуміння прийшло майже одночасно.

Марина тихо видихнула:

— Балони… їх встановили всередині приміщення.

Олександр повільно випрямився, задумливо провівши рукою по підборіддю:

— А це означає, що хтось мав повний доступ. Не просто зайти — а спокійно пересуватися, встановлювати, налаштовувати…

Ілля додав, не відриваючись від екрана:

— І головне — мати час. Це ж не одна хвилина роботи. Потрібно було все розставити, перевірити, можливо протестувати.

Марина схрестила руки:

— І зробити це так, щоб ніхто нічого не помітив.

Тиша в кімнаті стала щільнішою.

Олександр задумливо подивився на схему ще раз:

— Виходить, ми помилялися в одному.

Марина глянула на нього:

— У чому саме?

— Це не просто хтось “допоміг” зсередини, — відповів він. — Це хтось, хто добре знає, як усе працює.

Ілля кивнув:

— Або той, хто мав доступ достатньо довго, щоб це вивчити.

Марина після короткої паузи сказала:

— Нам потрібно знову повернутися до працівників музею.

Олександр не став заперечувати:

— Але цього разу — точково. Не всіх підряд.

Вона перевела погляд на Іллю: