Розділ 10. Повернення в темряву

Новина від Наталі прийшла тоді, коли здавалося, що ніч уже віддала всі свої відповіді.

Олександр стояв біля вікна в коридорі відділку, дивлячись на майже порожню вулицю, коли почув кроки за спиною.

— У нас проблема, — спокійно сказала Наталя, але в її голосі відчувалася напруга.

Він обернувся.

— Що ти знайшла?

Вона тримала в руках планшет із відкритими результатами аналізу.

— Речовина, яку використали… — вона на секунду замовкла, підбираючи слова. — Вона не нова. І справа навіть не в якості.

Олександр нахмурився.

— Поясни.

— Деякі компоненти в її складі… — Наталя провела пальцем по екрану. — Їх перестали виробляти після закриття того підприємства, якому належали склади. Це застаріла формула. Її не використовують уже десятки років.

Кілька секунд Олександр мовчав.

— Ти хочеш сказати…

— …що це не випадковий залишок, — перебила вона. — Хтось або зберіг цю речовину всі ці роки, або мав доступ до місця, де вона залишалася.

Тиша стала важчою.

— Склади, — тихо сказав Олександр.

Наталя кивнула.

— І якщо це так… туди хтось повертався. І не так давно.

Олександр більше нічого не сказав. Він уже прийняв рішення.

— Їдемо, — коротко кинув він.

— Зараз? — перепитав Андрій, який щойно підійшов.

— Саме зараз, — відповів Олександр. — Якщо там є сліди — вдень їх або помітять, або зітруть.

Вони виїхали майже одразу.

Місто вже спало. Вулиці спорожніли, лише поодинокі машини зрідка прорізали темряву світлом фар. Чим далі вони віддалялися від центру, тим рідшими ставали будівлі й тим густішим — туман.

Ліхтарі вздовж дороги блимали нерівно, кидаючи світло уривками, ніби не хотіли повністю відкривати шлях.

Склади з’явилися раптово.

Темні, масивні, мовчазні. Високі стіни, заіржавілі ворота, вибиті вікна. Здавалося, що це місце давно забуте — але водночас… не зовсім.

Олександр заглушив двигун.

— Світло не вмикаємо, — тихо сказав він. — Лише ліхтарі.

Дверцята машин зачинилися майже беззвучно. Повітря було холодним і вологим, туман огортав усе навколо, стираючи контури.

Вони рушили вперед.

Кожен крок лунав трохи гучніше, ніж хотілося.

Олександр першим підійшов до воріт і провів рукою по металу. Пальці одразу відчули різницю.

— Дивіться, — тихо сказав він.

На іржавій поверхні чітко виділялася ділянка, де метал був… чистішим.

Наче до нього торкалися не так давно.

Андрій нахилився ближче:

— Ти був правий.

Вони обережно зайшли всередину через напіввідкритий прохід.

Темрява всередині була густішою. Ліхтарі вирізали лише вузькі шматки простору: бетонна підлога, старі стелажі, розкидані залишки ящиків.

Але щось тут було не так.

Занадто чисто.

Занадто… впорядковано для покинутого місця.

Олександр зупинився.

— Тут хтось був, — прошепотів він.

І саме в цей момент…

…десь у глибині складу пролунав тихий звук.

Крок.

Ще один.

І тиша, яка після нього стала ще страшнішою.

Звук не повторився одразу.

Але цього разу вони вже не сумнівалися — він був реальним.

Тихий. Рівний. Механічний.

Наче десь у глибині складу щось працювало.

Олександр підняв руку, даючи знак зупинитися. Усі завмерли, прислухаючись. І тоді, крізь тишу, знову прорізалося те саме ледве вловиме гудіння.

— Чуєте? — прошепотів Андрій.

Олександр лише кивнув.

Вони рушили далі, повільніше, ніж раніше.

Тепер кожен крок був обережним, виваженим. Ліхтарі ковзали по простору, вирізаючи з темряви шматки старого складу.

Це місце було значно більшим, ніж здавалося зовні.

Довгі бетонні проходи тягнулися в різні боки, перетинаючись між собою, ніби лабіринт. Стеля трималася на масивних металевих балках, які подекуди вкривала іржа, а подекуди — дивно чисті ділянки, ніби їх нещодавно торкалися.

По обидва боки стояли старі стелажі — більшість порожні, але де-не-де залишалися ящики, обмотані давно пожовклою плівкою. Частина з них була розірвана, і зсередини виглядали шматки металу, кабелі, які давно втратили своє призначення.

Під ногами скрипів дрібний пил і уламки — але не всюди.

І це одразу впадало в очі.

Були ділянки, де підлога виглядала… інакше. Менше пилу. Ледь помітні сліди, ніби тут нещодавно ходили.

Олександр присвітив ліхтарем уздовж одного з проходів.

— Тут ходять, — тихо сказав він.

Наталя нахилилася, провела рукою над підлогою, не торкаючись.

— І не раз, — додала вона. — Пил осідає інакше.

Вони просувалися глибше.

Чим далі — тим сильніше відчувався той самий звук. Тепер він був уже не просто гудінням. У ньому з’являлися легкі перебої, ніби старий механізм працював через силу, але все ж не зупинявся.

Склад переходив у ширше приміщення — майже ангар.

Тут простір відкривався. Висока стеля губилася в темряві, а стіни були заставлені великими металевими контейнерами, частина з яких стояла криво, ніби їх переміщали поспіхом.

Олександр повільно провів світлом по підлозі — і завмер.

Сліди.

Чіткіші, ніж раніше.

Наче тут щось тягнули. Важке.

— Це воно, — тихо сказав він.

Андрій підійшов ближче:

— Схоже на напрямок… туди.

Світло ліхтарів зійшлося в одному місці — у вузькому проході між контейнерами.

Вони пройшли крізь нього.

І опинилися в іншій частині складу.

Тут усе було ще дивнішим.

Зліва — зачинені ворота, старі й іржаві. Але праворуч — окрема секція, відділена стіною, яка виглядала значно новішою за все навколо.

І саме звідти йшов звук.

Тепер його було чути чітко.

Рівне гудіння.

І… слабке світло.

Ледь помітне. Тьмяне. Але живе.

Олександр повільно зробив крок уперед.

— Знайшли, — прошепотів він.