Розділ 9. Архіви, що не люблять тишу

Поліцейський відділок зустрів Олександра знайомим гулом — приглушені голоси, дзенькіт металевих дверей, запах старого паперу й кави, що давно втратила свіжість. Він щойно встиг зупинити авто, як біля входу помітив знайому постать.

— Давно не бачилися, — пролунало з легкою усмішкою.

Олександр обернувся. Перед ним стояв його старий друг із відділу — той самий, з яким колись разом розгрібали справи, що офіційно вважалися «безнадійними».

— Взаємно, — відповів Олександр, потискаючи руку. — Схоже, знову довелося зустрітися не просто так.

— Якщо ти тут, значить справа непроста, — кивнув той. — Ходімо всередину, не будемо світитися на вході.

Вони рушили коридорами відділку. Погляди співробітників ковзали слідом — дехто з цікавістю, дехто з відвертою недовірою. Олександр добре знав ці погляди: для когось він був колегою, для когось — зайвим гравцем на полі, яке ті вважали своїм.

Коли вони дійшли до окремого кабінету, двері за ними зачинилися, відрізавши шум коридорів. Усередині вже чекали ще кілька людей — ті, хто також працював над цією справою або був залучений до суміжних напрямів. Коротке знайомство обмежилося іменами та стриманими кивками: тут цінували час більше за формальності.

Олександр не став тягнути.

— Я почну з головного, — сказав він рівним тоном. — Без зайвих деталей. Є моменти, які я не можу розкривати повністю — клієнт наполягає на конфіденційності.

Він коротко виклав те, що їм уже вдалося з’ясувати: зникнення машини, дивні обставини з електропостачанням, втрату свідомості персоналом, ознаки стороннього втручання. Без імен, без зайвих подробиць — лише сухі факти.

— Мої колеги зараз працюють паралельно, — додав він. — Ілля займається відеозаписами та технічною частиною, Марина — досьє персоналу та фінансовими нюансами. Саме тому сьогодні я тут один.

Після цього Олександр обережно дістав контейнер із зібраними зразками та поклав його на стіл.

— Це ми знайшли в музеї. Наліт у місцях, де люди втрачали свідомість. Потрібна експертиза. Повна.

Він на мить затримав погляд на присутніх.

— Думаю, це лише верхівка. Але без ваших лабораторій і архівів ми далі не зрушимо.

У кабінеті запанувала коротка, напружена тиша — та сама, що завжди з’являється перед тим, як справа починає відкривати свої справжні масштаби.

Тишу порушив саме той, хто привів Олександра сюди.

— Знаючи тебе, — сказав він з легкою усмішкою, — ти б уже п’ять хвилин тому відкрив архів і рився в папках. Але давай усе ж зробимо це правильно.

Він перевів погляд на присутніх:

— Думаю, варто познайомитися. Так буде простіше працювати разом і звертатися одне до одного не через «ей» і «ви там».

Олександр коротко кивнув. Він і справді мав звичку одразу переходити до справи, минаючи формальності.

— Почну з себе, — продовжив чоловік. — Андрій Коваленко. Старший інспектор. Ми з Олександром давно знайомі, ще з тих часів, коли справи закінчувалися не протоколами, а безсонними ночами.

Один за одним люди в кімнаті почали представлятися.

— Сергій Литвин, — сказав кремезний чоловік років сорока п’яти. — Криміналіст. Якщо щось залишило слід — я це знайду.

— Віктор Нечай, — додав інший, худорлявіший, з уважним поглядом. — Архіви, старі справи, дореволюційні й міжвоєнні матеріали. Якщо щось існувало сто років тому — воно або в мене, або давно мало бути знищене.

— Олег Боровик, — представився третій чоловік, спокійний і стриманий. — Оперативний напрям. Зовнішні зв’язки, старі угруповання, тіні, які ніколи не зникають повністю.

Після них слово взяли жінки.

— Ірина Мельник, — сказала одна з них, перегортаючи планшет. — Аналітика. Зводжу факти в систему й шукаю те, що не кидається в очі.

— Наталя Савчук, — додала інша, дивлячись прямо на Олександра. — Лабораторія. Хімія, біологія, усе, що можна дослідити під мікроскопом.

Коли всі замовкли, Андрій знову подивився на Олександра:

— Тепер, коли ми знаємо, з ким маємо справу, — сказав він, — можеш продовжувати. Особливо мене цікавить те, що тягнеться зі столітньої давнини. Такі речі ніколи не спливають просто так.

Олександр повільно видихнув.

— Саме за цим я й прийшов, — відповів він. — Думаю, без ваших архівів ми не зможемо зрозуміти, що саме тоді було закладено в цю машину… і чому вона зникла саме зараз.

Перш ніж вони рушили до архівів, Олександр підійшов до Наталі й обережно передав їй контейнер із зразком нальоту.

— Це з місць, де люди втрачали свідомість, — коротко пояснив він. — Лампи, панелі, металеві поверхні. Якщо там є щось нетипове — нам це потрібно знати якомога швидше.

Наталя уважно оглянула контейнер, кивнула й одразу зробила кілька поміток.

— Зрозуміла. Запущу аналіз одразу. Як тільки буде щось конкретне — повідомлю.

Коли вони вже зібралися переходити до архівної частини, Віктор зупинився біля дверей і подивився на Олександра поверх окулярів:

— З чого починаємо? Сто років — це не один ящик і не два. Якщо не визначимося з точкою входу, можемо загрузнути надовго.

Олександр замовк на кілька секунд. Він потер підборіддя, прокручуючи в голові записи, імена, деталі, що виринали одна за одною. Потім упевнено підняв погляд.

— Почнемо з майстерні, — сказав він. — Із людини, з якої все пішло.

Усі зосередилися на ньому.

— Дід директора, — продовжив Олександр. — Саме він вів ті записи. У нього була власна майстерня, і банда, яка замовляла модифікації, була місцевою. Вони не приїжджали здалеку — значить, крутилися поруч. Якщо ми з’ясуємо, де саме знаходилася та майстерня, автоматично отримаємо коло людей, які могли бути з нею пов’язані.

Віктор кивнув повільно, вже прокручуючи можливості:

— Локація, дозволи, податкові записи, поліцейські рапорти, скарги сусідів… Якщо майстерня існувала офіційно — ми її знайдемо.

— А якщо неофіційно, — додав Андрій, — усе одно щось залишиться. Такі місця рідко бувають абсолютно «чистими».