Розділ 8. Повернення до точки відліку

Дорога назад минула майже мовчки. Місто за вікнами машини повільно занурювалося у вечір: ліхтарі запалювалися один за одним, рух ставав рідшим, а думки — важчими. У кожного в голові крутилися ті самі фрагменти дня, але ніхто не наважувався першим їх озвучити.

Коли вони нарешті дісталися офісу, Марина відчинила двері, і знайомий напівтемний простір зустрів їх тишею та запахом кави, що давно вивітрився. Світло клацнуло, і кімната ожила — ненадовго, лише щоб прийняти їхню втому.

Олександр першим скинув куртку й майже безцільно поклав її на край столу разом із текою документів. Папери лягли нерівною купою — так само безладно, як і думки в голові. Ілля поставив кейс із зразками обережніше, ніби навіть тут боявся щось порушити, і лише після цього дозволив собі видихнути.

Марина зняла пальто, повісила його на спинку стільця й на мить зупинилася посеред кімнати, дивлячись на офіс так, ніби бачила його вперше за день.

— Все, — тихо сказала вона. — Ми вдома.

Олександр опустився в крісло, відкинувшись назад і заплющивши очі лише на секунду — рівно настільки, щоб дати тілу зрозуміти: біг припинився.
Ілля сів на диван, сперся ліктями на коліна й провів долонями по обличчю, стираючи з нього напругу.
Марина ж обрала край столу, не сідаючи повністю — ніби ще не була готова до повноцінного відпочинку.

Кілька секунд вони мовчали. Це була не ніякова тиша — швидше необхідна пауза, щоб переварити все, що вони побачили, почули й відчули за цей день.

Попереду була ніч роботи. Але спершу — треба було зібрати себе докупи.

Тиша затягнулася. Вона не тиснула, але була щільною — наповненою втомою й невисловленими думками. У офісі чутно було лише рівне дихання та тихе гудіння лампи над столом. За вікном уже повністю стемніло: ліхтарі заливали вулицю жовтуватим світлом, по тротуарах повільно рухалися люди, які поверталися додому після свого звичайного дня, не підозрюючи, що десь поруч хтось намагається розплутати чужу темряву.

Марина дивилася у вікно, не фокусуючись на конкретних обрисах — радше на русі світла й тіней. Олександр сидів нерухомо, ніби боявся зруйнувати цю крихку паузу. Ілля вже майже заплющив очі.

Раптом тишу порушив легкий, але виразний звук.
Туп.
Потім ще раз — туп… туп.

Наче хтось нерішуче постукав у шибку.

Ілля одразу підвів голову.
— Ви теж це чули? — тихо спитав він.

Олександр повільно усміхнувся:
— Якщо це те, про що я думаю, то вона знову знайшла нас.

Марина вже підійшла до вікна. За склом у світлі ліхтаря вимальовувався знайомий силует — темний, округлий, з уважними блискучими очима.

— Ну звісно… — прошепотіла вона й обережно відчинила вікно.

У ту ж мить у приміщення безшумно влетіла сова. Вона зробила коротке коло над кімнатою, ледь зачепивши повітря крилами, й опустилася на шафу біля входу, ніби робила це вже не вперше.

Офіс наповнився новою присутністю — спокійною, уважною, майже домашньою.

— Схоже, у нас є нічний гість, — сказав Олександр, підводячись.
— Або старий друг, — додав Ілля, дивлячись на птаха з легкою усмішкою.

Сова повернула голову, пильно дивлячись на них, і тихо клацнула дзьобом — ніби визнавала: так, вона саме до них.

Втома нікуди не зникла. Але в цю мить вона стала трохи м’якшою.
Ніч тільки починалася.

Олександр повільно перевів погляд із сови на годинник на стіні й тихо зітхнув.

— Ну що ж, — сказав він після короткої паузи, — раз до нас прилетів нічний гість… думаю, сьогодні працюємо вночі.

Марина ледь усміхнулася, не заперечуючи:
— Схоже, вибору в нас і так немає.

Ілля потер очі, але теж кивнув:
— Чесно кажучи, я б усе одно не зміг заснути.

Олександр дістав із шафи невелику миску й насипав корм, поставивши її в кутку, подалі від техніки. Сова спостерігала за його рухами уважно, але без страху — ніби давно зрозуміла, що тут їй нічого не загрожує.

Потім Марина дістала з кухонної полиці кілька простих перекусів. Без зайвих слів кожен узяв своє: кава, вода, щось швидке, щоб підтримати сили. Це була не перерва — радше підготовка до марафону.

Олександр поставив долоні на стіл і коротко оглянув усіх:
— Добре. Працюємо системно, без хаосу.

Він відсунув до себе теку з документами:
— Я беру папери, які нам передав директор. Усе, що стосується музею, генератора, обслуговування й тієї машини. Шукаю нестиковки, дрібні деталі, дати, прізвища.

Потім кивнув у бік комп’ютера:
— Ілля, на тобі відео. Переглянь записи з камер ще раз. Не лише сам момент зникнення світла — усе, що було до і після. Навіть те, що здається нудним.

Ілля вже вмощувався перед монітором:
— Зрозумів. Поставлю таймкоди, якщо щось помічу.

Марина тим часом розклала перед собою досьє:
— А я візьму персонал. Пройдуся по кожному: зміни, доступи, звички, дрібниці. Хтось із них точно випадає з загальної картини.

Олександр кивнув:
— Саме так. Працюємо тихо, уважно й до кінця.

Світло в офісі стало трохи яскравішим. Комп’ютери загуділи, папери зашелестіли.
Сова в кутку спокійно їла, час від часу повертаючи голову, ніби стежила за ходом нічної роботи.

Ніч офіційно почалася.

В офісі знову запанувала тиша.
Не порожня — робоча.

Чутно було лише шелест сторінок, рівномірне клацання клавіш і тихі, ледь вловимі звуки, які час від часу видавала сова, ніби мовчки бажаючи удачі. За вікном ніч остаточно вступила у свої права: ліхтарі відкидали довгі тіні, а рідкісні перехожі поспішали додому, не знаючи, що за кілька метрів від них починає складатися чужа, прихована від очей історія.

Олександр уже заглибився в технічну частину документів. Схеми, таблиці, характеристики — він читав швидко, відсіюючи зайве, доки не дістався розділу з нотатками директора і копіями записів його діда.

Почерк був старий, рівний, але місцями нервовий — як у людини, що звикла тримати себе в руках, навіть коли обставини тиснуть. Дати говорили самі за себе: записи були зроблені понад сто десять років тому.