Розділ 7. Останній обхід

Вийшовши з кабінету директора, Марина, Ілля та Олександр на кілька секунд зупинилися в коридорі, ніби кожен намагався впорядкувати думки. Потім вони рушили вперед, повільно, без поспіху, дозволяючи розмові виникнути сама собою.

— День видався… насиченим, — тихо сказав Ілля, порушивши мовчання. — І чим більше фактів складається докупи, тим менше мені подобається загальна картина.

Марина йшла поруч, переглядаючи нотатки у своєму блокноті:
— Занадто багато «збігів». Відключення світла, запасний генератор з вимкненим автозапуском, втрата свідомості майже в усіх… Це не схоже на імпровізацію.

Олександр кивнув, дивлячись уперед, туди, де коридор виходив у головний зал:
— І головне — хтось точно знав, куди й коли бити. Без доступу зсередини це було б неможливо. Навіть якщо не всі співучасники розуміли, що саме відбувається.

Вони звернули у бік сходів, вирішивши зробити останній обхід перед тим, як остаточно залишити музей. Зал був майже порожній, тиша тут звучала інакше — глибше, напруженіше, ніж удень. Машини під м’яким освітленням здавалися застиглими свідками подій, які відбулися зовсім нещодавно.

— Мене не полишає думка про ту машину, — сказала Марина, оглядаючи експонати. — Вона не цінна для ринку, не зареєстрована, не на виду. Але хтось ризикнув усім заради неї.

— Бо цінність не завжди вимірюється грошима, — відповів Ілля. — Або тим, що про неї знають усі.

Олександр зупинився біля одного з проходів, оглянувши стелю та кути залу:
— Ми сьогодні дізналися достатньо, щоб зрозуміти одне: це не випадковий злочин. І не проста крадіжка. Це цілеспрямована операція.

Вони продовжили рух залами, мовчки вдивляючись у простір, запам’ятовуючи деталі — розташування входів, переходів, сходів. Це був не просто обхід, а спроба відчути музей цілісно, так, ніби він сам міг щось підказати.

Вони вийшли з головного залу й звернули в службовий коридор, що вів до кімнати спостереження. Тут повітря було інше — сухіше, з ледь відчутним запахом електроніки й старого пластику. Кроки глухо відбивалися від стін, і розмова стихла сама собою.

— Заберемо записи — і на сьогодні все, — тихо сказав Олександр. — Але маю відчуття, що саме вони нам багато скажуть.

Біля дверей до кімнати спостереження горіло приглушене світло. Марина постукала — швидше з ввічливості, ніж з потреби — і відчинила двері.

Усередині за столом сидів чоловік середнього віку, з помітними темними колами під очима. Він повільно кліпнув, ніби виринаючи з напівсну, і поспіхом випрямився на стільці.

— А… так, — хриплувато сказав він. — Ви за записами, так?

Ілля одразу впізнав його.
Той самий.
Один із десятьох, чиї досьє вони переглядали кілька годин тому. Єдиний, хто, за словами охорони, залишався в кімнаті спостереження під час відключення світла.

— Саме так, — відповіла Марина спокійно. — Директор дозволив нам ознайомитися з матеріалами тієї ночі.

Чоловік кивнув і повільно підвівся, ніби кожен рух давався йому важко. Він підійшов до консолі, екран якої світився тьмяним синюватим світлом, і почав вводити дані.

Олександр мовчки оглянув приміщення: стіни, заставлені моніторами, стіл із кавовими плямами, стілець, трохи відсунений убік — ніби хтось різко підводився. Деталі складалися в картину, але поки що без підписів.

— Ви були тут самі, коли зникло світло? — ненав’язливо запитав Ілля.

Чоловік на мить завмер, потім кивнув:
— Так. Чекав, коли система перезавантажиться. Думав, усе ось-ось відновиться… а потім, — він потер скроню, — якось різко накрило. Наче хтось вимкнув мене разом із камерами.

Марина обмінялася швидким поглядом з Олександром.

— Записи збереглися? — уточнила вона.

— Частково, — відповів той і відступив убік, звільняючи місце біля пульта. — Ось. Усе, що вдалося витягнути.

Екрани почали один за одним оживати.
Ніч музею поверталася до них — холодна, тиха, з надто довгими тінями.

І трійця зрозуміла: цей обхід ще не кінець. Це лише початок справжнього занурення.

Поки записи завантажувалися, між ними зависла коротка пауза. Монітори тихо гуділи, відкидаючи на стіни тремтливе світло. Ілля першим порушив мовчання, уважно дивлячись на охоронця.

— Ви виглядаєте дуже втомленим, — сказав він без осуду. — Погано спите?

Чоловік криво всміхнувся й опустив погляд.
— Після тієї ночі… так. Сон якийсь уривчастий. Постійно прокидаюся. В голові крутиться одне й те саме.
Він зробив паузу й додав тихіше:
— Відчуваю провину. Я мав стежити. А вийшло… як вийшло.

Марина сперлася на край столу:
— Спробуйте ще раз пригадати той момент. Не загалом — саме перед тим, як ви втратили свідомість. Будь-яку дрібницю.

Охоронець насупився, ніби намагаючись витягти спогад з глибини.
— Я сидів тут, — він кивнув на стілець. — Чекав, поки система перезавантажиться. Думав, ось-ось камери знову запрацюють. Пам’ятаю, як нахилився вперед… сперся ліктем на пульт…
Він замовк, знизав плечима.
— І все. Не пам’ятаю моменту, коли «відключився». Просто… заснув. Хоча це було зовсім не схоже на звичайний сон.

Ілля уважно слухав, а потім раптом поставив несподіване запитання:
— А прибирання тут часто проводять?

Охоронець здивовано кліпнув.
— Прибирання? Ну… стараються регулярно. Але кімната швидко брудниться. Тут цілодобово хтось сидить, кава, папери, техніка.

Ілля кивнув, ніби почув саме те, що хотів.
— Можна підійти до панелі?

Чоловік на мить завагався, потім кивнув:
— Так, але, будь ласка, нічого не натискайте.

— Домовились, — спокійно відповів Ілля.

Він підійшов до пульта, повільно провів долонею по його поверхні — легко, майже недбало. Затримався на секунду, ніби відчуваючи щось, чого інші не бачили. Нічого не сказав. Просто відійшов назад.

Олександр і Марина не ставили запитань — вони знали цей жест. Ілля робив так лише тоді, коли щось помічав, але ще не був готовий озвучити.